Зимові Олімпійські ігри в Ванкувері закінчилися… Будуть ще паролімпійські, але мене там вже не буде. Дуже особливий день: робочий (як для волонтера), святковий (як для всієї Канади) і трохи сумний. Загалом – дуже сподобалося бути волонтером на великих спортивних подіях, сподіваюся не останній раз.

У подкасті згадується:
Sea To Sky хайвей
Олімпіада в твоєму місті це здорово і корисно

Олімпіада корисна місту. Вона на лише примушує провести нову гілку метро і побудувати нові спортивні споруди, але й струшує все вкрите пилом на задньому подвір’ї міста. Все те другопланове, всю важку інфраструктуру міста, всі зв’язки між його службами і конторами перевіряються на червивість. Нагору піднімаються всі проблеми про які забули або хотіли забути. Навіть місцеві жовті газети в Ванкувері перестали писати про костюми гангстерів і про проблеми з зайвою вагою у вчорашніх зірок, а рясніють заголовками про недосконалості інженерних систем і про перевитрати бюджету міста.

І Монреаль, і Калгарі ДО і ПІСЛЯ Олімпіади – це різні міста. Я чув про це багато разів від мешканців цих пост-олімпійських міст, спостерігав цілі хвилі спогадів на сторінках місцевих газет, але ось нарешті сам опинився в центрі олімпійського міста і відчув цей “інфраструктурний поштовх” у всій силі. Так само Київ, Донецьк, Харків, Львів стануть трохи іншими містами після проведення Євро-2012. Кращими, цивілізованішими і привабливішими.

Що стосується мене особисто, то своє відношення до спорту, до здорового спосібу життя мені доведеться переглянути. Впевнений великі тисячі мешканців міста зроблять такий самий висновок. Одна справа ліниво дивитися по ТБ ящику спортивний блок новин, як на недоречний додаток до реклами фастфудів, а інша ось в такій концентрації відчути на що здібне людське тіло, настійливість, інженерний розум. Все це ходить сьогодні по тих самих вулицях, розминається поруч на тих самих доріжках по яких топчешся і ти, але ти продовжуєш виживати, а той, хто “у формі” раз… і піднімаються на гору, стають прикладом. В олімпійському місті спорт перестає бути абстракцією, він стає привабливим і повсякденним – і це чи не найбільша безпосередня користь від Олімпіади. Ну і, також, інфраструктурна користь.

Навіть таке, начеб-то ідеальне місто, як Ванкувер, яке стабільно входить до пятірки найкращих для життя в світі, виглядає далеко не ідеальним на перегиб. Все могло бути і краще, слабкі ланки інфрастуктури міста могли б бути сильнішими – це ніколи так не помітно як у ці дні. Розслабленість, усміхнена релаксація центральної вулиці Вістлера, про яку зауважують шановні коментатори на моєму журналі, вона лише на цій показовій вулиці, панове. Вже на сусідній тупцює від холоду вартовий поліцейський, засмальцьований волонтер транспортник записує хвилини руху чартерних автобусів, розпарений кухар виходить з ресторану, щоб розправити плечі і дихнути прохолодного кисню, продавець в сувенірному магазині працює без вихідних вже третій тиждень… Та й сам квиток на спортивні змагання, добові в готелі коштують досить багато цим на вигляд розслабленим і на вигляд безтурботним пішоходам.

Писав це колись про українську Збірну на футбольному чемпіонаті, пишу зараз про Оліміпійську збірну. Спостерігаючи українських атлетів по телевізору і в реалі я бачу, по очах бачу, що вони не відчувають внутрішнього спокою і в команді немає тієї гармонії, яка так необхідна, щоб машинка успіху працювала.

Тому, хто скаже, що українській гармонії зараз заважає економічна ситуація я абсолютно НЕ згоден. Всі мої спостереження говорять про те, що такий фактор, як “економічна ситуація в країні” мало впливає на настрій, самопочуття людини. Впливає скоріше сприйняття ситуації, рівень депресивності, також рівень освіченості, теоретична і фізична підготовка. Останні фактори мають лише дотичне відношення до матеріального статку. Зважаючи на відверто депресивний уклін українських масс медіа, на реальність інформаційної війни проти України з її настійливим putting down all Ukrainian matters – у мене, врешті, немає сумнівів щодо основних винуватців успішності виступу українських олімпійців.

Звідси, до речі, і звичний “вибуховий” характер українських перемог у спорті. Коли українські спортсмени “ловлять кураж”, то раптом включаються високі швидкості, спрацьовують домашні заготовки і все як по маслу. Варто втратити кураж, виявляється, що нічого більше крім куражу немає, немає тієї психологічної вісі. Обличча стають сумними, емоційні гормони перестають спрацьовувати, настрій падає на долину і команда швидко програє.

Доречі, потрібно зауважити, я маю задоволення бачити впевнені і сконцентровані погляди в українській команді. Я не хочу називати імен, щоб нікого не образити, але люди з внутрішнем стрижнем і комфортом в українській команді є і, хоча вони поки що не завоювали медалей, вони не пасуть задніх по результатах. Психологічний стан це дуже багато, але це не все. Також хочу зауважити, що зауваження про “проблеми з внутрішнім комфортом” великою мірою стосуються і деяких канадських олімпійців, хоча тут ситуація назагал краща. У канадців є скоріше “проблема мотивації” і lack of ambitions, але це вже зовсім інша розмова.

PS. Назва першого “нової споруди” яку я забув під час зйомки – Vancouver Convention Centre

Вчора у мене був вихідний. Я посадив свого молодшенького у візочок і, скориставшись, що електричка West Coast Express у ці дні має подовжений розклад, вирушив у подорож з свого передмістя до центру мегаполіса Великий Ванкувер – до даунтауну. Ми трохи запізнювалися, і мій хлопчик отримував задоволення від того, як швидко тато його катає : -) В ста метрах від колії з одного з кіосків нам на зустріч несподівано вистрибнув збуджено-радісний чоловік в джинсах і світері “Canada”: «Безкоштовна кава!» Виявилися, що це четрвірка волонтерів нашого муніціпалітета роздають каву і пляшечки води всім тим, хто «їде на Олімпіаду». «У вас французький акцент» – несподівано заявила мені одна жіночка волонтер. «З огляду на те, що я майже чотири роки жив у Квебеку…» – відшуткувався я. «А на які змагання ви їдете дивитися?» – продовжувалася цікавитися жіночка наливаючи молоко в мою каву. «Та ні, просто погуляти» – відповів я.

В електричці практично не було вільних місць. Більшість людей були decorated, в одязі з символами Канади, з прапорцями, з розмальованими в червоно-білі кольори обличчами. Досить багато дітей – багато канадців взяли відгули, щоб всією родиною насолодитися Олімпіадою. На станціях чергують поліцейські, машиніст поїзду робить незвичні об’яви: «Слідкуйте за речами довкола вас. Повідомляйте про підрозрілі речі.». Але очевидно, що канадці ще не звикли до необхідності бути «начєку» – просто біля входу в купу навалені величезні сумки з спортивним обладнанням в яких можна заховати слона. Я дивлюся на ці сумки з підозрою і мені неприємний сам факт, що я починаю задивлятися на сумки.

Черга біля ліфта на найбільший в центрі Ванкувера станції Waterfront куди прибуває наша електричка. Більшість людей з візочками терпляче чекає, шуткує і мають гарний настрій. І лише одна пара бігає від черги до черги і обурюється, що їх не пускають з візочком на ескалатор. Високі добротні чоботи і темний гарно підігнаний по фігурі одяг жінки з цієї пари підказує мені, що вони нещодавно приїхали сюди з Європи. Я б наівть сказав південної або південно-східної Європи, ось такий я шерлокхолмс. І те, що англійська у них гарна ніяк не впливає на моє рішення – стиль поведінки, одягу такий самий індетифікатор, як і акцент. Нарешті ця пара кудись втекла, а ми дочекалися своєї черги і піднялися від рівня океану нагору – у даунтаун.

Станція Waterfront і так завжди людна, сьогодні просто вібрує. Розмальовані з прапорами пасажири плюс не менш декоровані поліцейські і волонтери транспортного підрозділу у яскравій формі. Відразу біля станції прилаштувався олімпійський павільйон ФРН. В центрі міста з десяток павільйонів представництв різних країн світу і провінцій Канади, але, схоже, німці вирішили бути оригінальними. Вони просто поставили величезну білу палатку в найлюднішому місці, в 500 метрах від Олімпійського вогню і пригощають пивом і сосисками. Тому в довжелезній і повільній черзі до німецького павільйону немає відвідувачів з дітьми, зате помітні веселі дівчата в коротких спідницях на високих підборах. У кожного своя олімпіада.

Ми піднялися вгору по Seymur і стали в швидку чергу до павільйону Канадської Півночі – Northern House, де нічим не пригощали, а посеред опудал білих ведмедів, полярних биків, гігантських ескаваторів і різних снігоходів ми примостилися просто на підлозі і дивилися «змагання нанайських хлопчиків»… А, трохи не забув. Піднімаючись вулицею ми зустріли українських олімпійців – двоє дівчат і одного хлопця в олімпійських курточках Ukraine і жовто-блакитних шапках. «Добрий день» – звернувся я до них коли ми порівнялися – «Як справи?» «Дякуємо, добре!» – сказала одна дівчина. «Спасибо, все хорошо» – вторила інша, ми коротко обмінялися посмішками і кожний пійшов своєю дорогою… Отже в Northern House хлопчики з провінції Нунавут демонстрували традиційні змагання ескімосів – стрибали з колін в довжину і стояли на пальцях рук. Потім ми пройшлися закритими для транспорту вулицями, які мені чимось нагадали перекритий на вихідні Хрещатик в Києві або пішоходні вулиці в Монреалі та Калгарі – ті самі торговці кольоровими кульками і сувенірами, пари кави, пива і вина в повітрі, перекупщики олімпійських квитків, просто бомжі попрошайки… Черги до павільйонів і на розважальні атракціони. «Черга довжиною в чотири години…» почув я уривок розмови двох охоронців в фуражках з британськими коронами і жовтих вітровках Sheriff.

Ми пройшлися аж у інший «неолімпійський» кінець Ванкувера, де під пальмами по набережній West End так само, як наче в місті нічого не відбувається, чинно прогулювалися місцеві геї і російськомовні бабушки. Зупинилися біля нової скульптурної експозиції на Pacific Street і Beach Avenue біля нас як з підземлі з’явився місцевий дідусь якій охоче нам розповів що «це фігурка одного і того самого китайського дідуся в різному настрої». Пройшлися біля розкішних яхт північного узберіжжя Coal Harbour – цього центрального району теж надиво мало торкнулося олімпійське збудження, якщо не рахувати привітних поліцейських на кожному кроці і строкатої захисної огорожі біля готелів з гостями олімпіади.

Врешті, коли вже стемніло, ми повернулися назад до Waterfront, назад у вир довколаолімпійського збудження. Центральний елемент і місце загального поклоніння тут – величний Олімпійський вогонь. Композиція з пяти вогнищ, чотири з яких символізують чотири індіанські народи, що мешкають в районі міста, а п’ятий вогонь над ними – власне Олімпійське вогнище. Підхід до вогню перекрили для публіки високими гратами. Біля грат зібралося декілька сот туристів з фотоапаратами. Якийсь чоловік в червоно-білій курточці «Poland» тягнеться вгору і піднімає свій фотоапарат на штативі понад гратами, щоб зробити якісний знімок. Я спостерігаю ззаду і підказую «Do góry… Do góry… Your image got cut on its top». Чоловік дочекався поки спрацює таймер фотокамери, потім повернувся до мене і якусь секунду думав якою мовою до мене відповісти. Відповів добротною англійською, з чого я зрозумів, що це скоріше за все місцевий поляк. Або спортсмен з Польщі, але титулований, бо з свого волонерського досвіду я знаю, що спортсмени чемпіони розмовляють англійською набагато краще ніж олімпійці новачки.

Ми повертаємось електричкою назад в передмістя вже затемно. Поїзд був стомлений і червонощокий. Просто біля входу в вагон в купу навалено лижне обладнання, сноуборди і якісь величезні сумки. За вікном темно і багато людей дрімає, навіть ті, що стоять. Коли ми повернулися на рідну вулицю якраз пійшов дощ, вчасно.

Це був мій четвертий волонтерський день тут на Олімпіаді в Ванкувері. Я взяв з собою диктофон і робив такі собі нотатки на ходу.

Цей відеофрагмент показали канадський телеканал СВС і американський АВС. Обидва канали отримали певно тисячі листів з протестом проти показу такого важкого відео… Попереджаю, на відео немає крові, але є… те, що нажаль трапляється, але чого ніколи не очікуєш від блискучих спортивних змагань. Як я вже писав на своєму твіттері, як і тисячі канадців у цей день, я написав декілька листів співчуття в звязку з трагічною загибелью грузинського спортсмена, зокрема лист на адресу грузинського президента, який в ці дні якраз тут в Ванкувері.

Я залишав Олімпійське містечко в гірському Вістлері учора о 23-й годині. Закінчувався мій 3-й день волонтерства, я йшов до автобуса по притрушеній гравієм асфальтовій стежці повз високі вікна свіжезбудованих з трикутними дахами олімпійських палаців. Чартерний автобус мав вивезти мене звідси, за декілька кілець охорони, за сто тридцять кілометрів назад – в місто Ванкувер. Ось у вікні Інтернет кафе я бачу світловолосу дівчину в жовто-блакитній формі: її облаччя підсвічується світлом монітору, вона зосереджено схилилася над клавіатурою і набирає якийсь текст. Йду стежкою далі… Ось хлопці з польської команди хутко зтягають свої червоно-білі куртки біля більярдного столу де на них з киями в руках вже чекають хлопці і дівчата з української збірної. Коли вони закінчать грати, то повернуться до своїх таунхаузів за якихось три хвилини. До моєї ж домівки треба довго їхати автобусом, а потім авто – загалом дві години…

Загалом українська делегація на Зимову Олімпіаду 2010 налічує 47 атлетів, плюс тренери, медики, адміністрація – доволі чисельна компанія. Поки що не всі спортсмени долетіли до Ванкувера, але ті українці, що прилетіли вже зараз виділяються в Олімпійському містечку чисельністю. Я підрахував, що з 82-х команд українська 12-та по числу спортсменів. Але зараз, до початку Олімпіади (офіційне відкриття Ігор у пятницю) ще більше ніж самих спортсменів в містечку помітно нас – workforces, тобто працівників містечка. Десяток різних кольорів лише уніформа у волонтерів – волонтери охорони, тех. підтримки, транспорту, готельного сервісу, медичної служби. Плюс професійні охоронці, технарі, транспортники, .. і кожен підрозділ також одягнутий у своїй уніформі. І професіонали, і волонтери приїхали з усього світу. Зі мною крім канадців працюють зосереджений голандець Ервін , бойова італійка Джермана, завжди у веселому гуморі англієць Джон. Ну і канадці: електронщик з Вініпегу, водії з Квебеку, але більшість як і я, місцеві.

«Ти, Стан, кажуть з України?» питає мене хтось у одному з гамірних, нашпигованих моніторами і стаканчиками кави, вагончиків тех. підтримки. «Де вас розмістили?» І я пояснюю, що хоча у мене український акцент, живу я в Ванкувері. «Багато українських атлетів! Певно зимові види спорту популярні в Україні?» І я розповідаю, що північ України продувається континентальними вітрами і клімат там так само прохолодний як і в канадських Преріях, а на півдні України клімат м’який, так само як і тут в Британській Колумбії.

І справді, українські атлети дуже помітні цими днями в олімпійському містечку. Найперше тому, що ще далеко не всі національні делегації прилетіли і деякі будинки стоять порожніми. По-друге, українська форма, особливо верхній одяг, дійсно вийшла якоюсь ефектною і гарно запамятовується візуально. Поруч з українцями живуть шведи, і хоча кольори майже ті самі, але увесь визерунок це три жовті корони спереду і рублене Sweden на спині. На українському прогулянковому костюмі плететься жовтий плющ спереду і стилізована під тризуб лілія на спині разом з UKRAINE – Україна. При цьому досить гармонійний дизайн і якісна вишивка. З французами, їх хатинки з величезними прапорами триколорами також поруч з українськими, зовсім не переплутаєш – і кольрои різні і форма у французів просто аскетичного крою. Цікаво підійшли до дизайну словени. «Нас плутали на Олімпіадах з словаками. Словакія – Словенія… Тому цього року ми намалювали на формі ось так sLOVEnia. Нехай бачать, що в нашому імені англійською є слово «любов», а у словаків немає» – так пояснили мені в адміністративному вагончику словенської делегації, і ще навчили говорити «допобачення» словенською: «адьйо», це після того, як я здивував їх своїм вмінням не лише налагоджувати їх компютерери, а й правильно читати словенські слова: omrezje (мережа), lastnosti (налаштування)…

Дуже багато спортсменів відверто хвилюються, ходять напруженими і зосередженими. На спортсменів з Team Canada приємно подивитися – відкриті, усміхнені, привітні, заводять все селище катаючись в червоній уніформі на червоних електро велосипедах і навіть дають покататися волонтерам. Я тільки сподіваюся, що ця розслабленість зникне під час змагань. “Believe” – “Віримо” – такі ролики крутить канадське ТБ на підтримку своєї команди.

В українському адміністративному вагончику в самому центрі величезний український прапор з підписом президента, а по периметру тематичні малюнки українських дітей. Головна в українському адміністративному вагончику пані Ніна (я, на свій сором, навіть не знаю її призвище). Вона щедро написала мені цілі дві пригоршні українських сувенірних значків, які серед технічного персоналу тут на вагу золота. Мене ця традиція олімпійських технарів обвішуватися значками різних країн якось не зачіпає, тому всі значки я щедро роздав у нашому вагончику, після чого українська делегація тут стала не лише знаною, а й улюбленою :-) Також я познайомився з декількома українськими спортсменами, які приємно здивували мене вільним обходженням з компютерами, а й загальним ентузіазмом до електроніки. Щоправда їх нотбуки з суцільно кириличною ОС викликали у мене ще більший культурний шок, ніж картини Марка Шагала в галереї на вулиці Grenville… Перші декілька секунд я клипав очима не сприймаючи, що операційна система може бути настільки кириличною :-) Що несподівано підтвердило мені самому, що я вже дійсно ніщо інше, як «канадський волонтер, який розмовляє українською мовою».

«Подивіться, це Пандора!» – вигукнув я в перший день, коли високий чартерний автобус віз нас волонтерів знаменитою мальовничною дорогою Sea To Sky (Море-До-Гір) між горами узберіжжя Заливу Левів вкритими вічно зеленими дорщовими лісами за які чіплялися швидкі тихоокеанські хмари. Я збирався записувати свої подкасти просто по дорозі з чартерного автобусу… Але краєвид за вікном настільки казковий, що насправді не відірвати очей. А по дорозі назад я занадто виснажений. Буду сподіватися, що одного дня пійде дощ або краєвид закриє туманом і тоді я запишу подкаст. А поки що, вибачайте. «Бачили б ви зараз ваші обличча» – памятаєте цей момент з фільму «Аватар»?

ПС. Поважаючи вимоги організаторів Олімпіади я не викладаю ніяких фото, ніяких інтерв’ю і “тонких” подробиць до дня офіційного закриття Олімпіади. Вибачаюся.

Сьогодні до Ванкуверу прилетіло перших 27 українських олімпійців, частина офіційної делегації і медперсонал. Зустрічали їх в аеропорту члени оргкомітету “Український Дім в Ванкувері 2010” і просто небайдужі ванкуверці. Температура за бортом +10С, настрій гарний :-)