Цю бронзову дошку встановлено в самісінькому центрі столиці Британської Колумбії м. Вікторії, на дуже жвавому перехресті між причалом парому до американського міста Сіетла і центральною алеєю парламенту провінції. Трьома мовами: англійською, українською і французькою перехожим розповідається про Англо-Російський Договір 1825-го року (Anglo-Russian Convention of 1825) про проведення кордону між Аляскою, яка тоді належила Російській імперії і Англією, яка тоді володіла Канадою.

Таким чином композиція, встановлена в центральному порту Вікторії, нагадує про непорушність і віковічність західних канадських кордонів. Наскільки можна зрозуміти (з логотипу над українською версією заголовку текста ) бронзово-гранітну композицію встановлено в 1975-му році однією з українських організацій Канади: КУК, ЛУК, а може якоюсь іншою.

В тексті згадується, зокрема, що на документі стоїть підпис Петра Полетики, сина українського шляхтича і американського сенатора, який закріпив договір між Англією і Росією, як гарант з американської сторони. Таким чином українці, вже багато сторічч докладаються до непорушності кордонів дружньої Канади.

It has been never better in Ukraine than today
Цю фразу, лише без знака запитання, я написав у листуванні на одій українській спільноті. При всіх наріканнях українців на недосконалість сьогоднішнього життя в Україні – а коли в Україні було краще? На розум приходить лише пара світлих плям:

1960- ранні 1970-ті в Україні (як втім і в Америці) вважаються таким щасливим часом відлиги і спокою. Що було у маленького українця в ці роки? Не було автомобілів, зате були переповнені жовті горбаті трамваї, в яких робітничий клас і трудову інтеллігенцію хитало на помальованих і порізаних грубих сидіннях по дорозі на роботу або в кінотеатр де показували переважно другосортне радянське або імпортне індійське кіно. Телевізор, періодика були переважно заповнені пропагандою і російською класикою. Доступ до всього надбання цивілізації (книг, суч. музики, сучасного театру) був жорстко модерований і цензурований. Фактично світ був урізаний наполовину, і на яку половину!

14 – 15 сторічча – оспівана козаччина, вільні люди на дикій землі. Порівняти якість життя тодішнього маленького українця до сьогоднішньої практично неможливо. Було практично неможливо подорожувати, доступ до освіти, просто книжок вкрай ускладнений, якість дозвілля теж неможливо порівняти. Як не дивно це той чи не єдиний період, коли українці почувалися щасливими. Але це почуття ніщо більше ніж інше сприйняття дійсності, вплив позитивно романтичного інформаційного середовища того часу. В фактичному порівнянні до можливостей, прав і свобод сучасного українця козаччина також значно програє.

Все? Які ще світлі плями в українській історії ми знаємо, які можна було б порівняти по якості життя з сьогоднішнім “бардаком” (молодою демократією)? Українська історія на всьому доступному відрізку часу це переважно рабство, війни і розбій… Мені здається це важливо зрозуміти, щоб усвідомити цей сьогоднішній набагато більш перспективний момент.

ПС. Для любителів депресивних текстів я можу написати наступну тему “Українці зважди жили гірше ніж канадці”. В Канаді були важки часи. були часи репресій і дискримінації, але ніколи це не наближалося до українських масштабів.

From Ukrainian Wikipedia

PS. Wow…

The history of Canada and Quebec in Ukrainain from

У той літній день 1960 року тисячі громадян провінції зробили свій вибір: Ліберальна партія Квебеку під керівництвом Жана Лесажа прийшла до влади. Її гаслом було: “Час для змін”. Слід зазначити, що у ті часи на виборчі дільниці приходили з бейсбольними бітами. Що виборців часто намагалися залякати, або підкупити. Що тиск з боку “Національного союзу” – партії покійного Дюплессі – був колосальний. І те, що ліберали всеж-таки виграли, каже багато…

Всім рекомендую прочитати останні публікації про історію Канади і провінції Квебек. Те, як Vent пише про історію України, Канади, Квебку, Куби,.. це завжди геніально і завжди сучасно.

“Коли ви вмирали вам сурми не грали” – написано на одній меморіальній плиті у Львові. Я повісив цю фото у вшанування генерала повстанської армії пана Шухевича, 100 років від народження якого якраз сьогодні. Що для мене такі люди як Шухевич? Історії таких людей для мене не стільки героїчні, як драматичні. Їм просто неповезло народитися українцями до появи української держави. А потім було намагання, боротьба зе природнє право залишитися самим собою, що для українців було розкішшю у ті часи. От за цю розкіш залишатися соціально активними українцями вони і платили дорогу ціну. І це була драма і для них і для суспільства.

Ті, хто сьогодні кричить у розпачі, що українцям “нічого не вдалося” подумайте над долями українців часів пана Шухевича. Я б особисто не хотів більше, щоб бути українцем означало жити, як жили вони. Нехай подвиг залишиться героям, а сьогодні ми просто маємо жити і творити. У т.ч. завдяки їх подвигу ми це можемо. Та чи насправді хочемо?.. Але це інше питання.

Вони зовсім різні. Перший народився в автентичному українському селі і виріс на чистому повітрі слухаючи мелодії українських пісень, другий в індустріальному місті радянського Таджикістана. У них напочатку було все різне, та й час дуже різний. Спільне, вони обидва не могли не писати. Тарас починав писати на піску і на стінах, Олег на матрасі в порожній кімнаті зі словником. Обидва писали українською мовою. Тарасу було важко писати, бо він був перший, Олегу було писати важко, бо… у своєму колі він також був перший. Вони настільки різні по драматизму, глибині своїх образів. Т.Шевченко визнаний академік мистецтва, О.Скрипка лише відмовляється від сумнівних титулів. І всеж…

Коли я побачив, як реагували на виступ мого сучасника Скрипки в Торонто, я раптом яскраво уявив собі, як колись слухали Шевченка в залі Петербурга. Це був культурний шок, шок відкриття і самоусвідомлення. Откровення форми у Скрипки, як відвертість слова у Шевченка. Вихід назовні того, що так засиділося всередині, чому до них не було виходу. “Так, забагато драми в нашому житті”, був Месадж Шевченка. “Так, забагато комплексів заважають українцям бути вільними”, кричить Скрипка зі сцени. Петербург був в шоці коли виступав Шевченко, думаю, майже так само, як я бачив в щоці Київ, а потім Торонто, Едмонтон, коли виступав Скрипка.

*** Поправте мене,якщо щось не так… в принципі я можу витерти. Моя повага до Шевченка, і його перевірений часом подвиг і внесок, не заважають мені порівнювати його всередині з сучасниками. Хотілося написати до річниці Т.Шевченка щось таке, щоб його оживити на мить.