Продовження. Початок: Епізод 1

****
Дощ несамовито барабанив по вікнах, як наче природа кулаками намагалася достучатися через залізобетон до мішканців міста: “Так, ми з вами домовилися, ми уклали договор про співіснування і баланс інтересів. Так, ви спроектували і класифікували всі мої епохи і катаклізми, від первісного Великого Вибуху до наступного Льодникового періоду. Ви впіймали мене за промені Сонця і запакували дощові потоки з дахів хмарочосів у біо-пакетні турбини електростанцій. Але слухайте, це я, природа, ваша мати, я стукаю у ваші вікна, дахи і стіни, а ви – лише мої обласкані долею діти”. Цей стук дощу був гучним і відчайдушним, природа втратила свою магію і вплив на серця і уяву землян, її не боялися. Її, як погордого ширококрилого птаха впіймали, прорахували і класифікували. У другій половині 21-го сторічча стихли всі гарячі дискусії довкола антропогенного впливу на природу. Кліматична матриця була остаточно добудована і стала настільки ж класичною, як і періодична таблиця хімічних елементів. Увага честолюбивих науковців, великі гроші на грантові дослідження перенеслися десь за іоносферу в космос, у глибини океану та нетрі земного ядра…

Сільвестр відпочивав напівлежачи в кімнаті відпочинку в своєму офісі на 52-му поверсі в самісенькому центрі елітної Бізнес Слобідки на лівому березі Дніпра і слухав гуркіт дощу. Зроблений з чорного дерева масивний орел нависав над ажурним пьєзо-електичним коміном і дратував Сільвестра своєю кондовістю. Але ще більше його дратувала фізична неможливість зустрітися з потрібною людиною сьогодні на вечірці в Українсько-Американському Бізнес Клубі. Він отримав офіційне запрошення, але двері підземної зали Собору Вознесення в якому традиційно відбувалися зустрічи клуба і до якого від офісу десять хвилин пішки для нього сьогодні будуть зачиненими. Величезний старезний орел з деревяною потилецею так і висів на своєму місці, а Сільвестр залишався у паганому настрої.

Після того, як Сільвестр Бротський декілька років тому програв за один рік 36 спірних кейсів Податковій Адміністрації його Особистий Рівень Лояльності (ОРЛ) впав нижче рівня достатнього для проходження в виборні структури, але найбільш неприємне – перед ним зовсім не образно, а фізично закрилися двері багатьої VIP вечірок. Тобто він буквально не міг пройти далі лінії дверей з рівнем охорони всередині вище 2-го. І справа навіть не лише в тому, що він тепер був непрохідний на необхідні для розвитку бізнесу тусовки. Справа ще й в його честолюбивому характері – Сільвестр був не просто підприємцем, а й надзвичайно активною людиною по натурі – якість успадкована від його відомого дідуся, відомого на початку сторічча київського бізнесмена Михайла Бротського.

Лише сполука підприємливості і соціальної причетності дозволяла Сільвестру почуватися серед людей, як в своїй тарілці, бути впевненим у собі. Останні декілька місяців Сільвестр почувався некомфортно, часом депресивно. Ці проблеми з особистим профайлом хвилювали його настільки, що він перестав слідкувати за дієтою і, як результат він помітно додав у вазі.

- Я забув, коли бачив тебе в тренажерному залі, Сільвестр – сказав, зручно вмощуючись у крісло його товариш і партнер по бізнесу Стів Оренчак, канадський експатріот. – Тебе зараз частіше можна зустріти в туалеті ніж в тренажерному залі…

- Ой, пєрєстань, Стів – вибухнув Сільвестр додаючи для експресивності російські слова. Такі слова підкреслювали, що перед вами спадковий жорсткий місцевий бізнесмен. Жорсткі слова часом допомагали поставити крапку в затяжних перемовах з особливо дрібязковими переговорниками. Сільвестр мав переважно бізнес з місцевими постачальниками і споживачами, багато звязків було успадковано від батька. Такі бізнесмени як він тепер у меншості, але бути частиною більшістю ніколи не було в харакреті Бротських. Він вдохнув і продовжив спокійніше – Облиш… Я зараз коли рухаюсь, я відчуваю біль. Ось тут…

Сільвестр припідняв одну ногу і хлопнув себе рукою по сідниці. Він відкинувся у креслі, а потім рвучко підхопився на ноги, так енергійно, що рама крісла протяжно запищала, як колії на повороті. Він взяв з підлоги синтетичну “шкуру ведмідя” яскраво червоного кольору в зелену стрічку і накинув його на голову деревяного орла.

- Щоб я його тут більше не бачив, орла цього. Попроси консьєржа, щоб прибрали, я куплю щонебудь на це місце. Не люблю цю… це агресію минулого. Щось потрібно міняти…

З тих пір, як в 2020-му світовим урядом був прийнятий Zipp закон (Закон Про Персональний Профайл, в народі прозваний ZiPP) у тих, хто як Сільвестр мав проблеми з профайлом, залишився фактично один шлях нагору: через активне само-лобіювання у медіа, розкрутку свого імені у соціальних мережах. Лише високий соціальний рейтинг міг сперечатися з рейтингом лояльності, який кожному мешканцю планети щотижня виставляв пронизаний магістральними тетра шинами супер компютер десь в підземних лабиринтах ССБЛ (Світової Служби Безпеки і Лояльності) на Мальті.

Вступ **

Моя давня мрія – написати книжку, роман. Написане нижче – чергова проба пера. Писати – це серйозна робота. Колись, дасть Бог…

Ідея написати футуристичну урбаністичну розповідь про Україну виглядає мені привабливою. Зараз живу в суспільстві, яке, за деякими оцінками, на років 20-40 випереджає за соціальним розвитком українське. Якщо екстраполювати далі, вперед, відштовхуючись від Києва зразка 2000-го, який я памятаю, корелюючи з його сучасними тенденціями і з сучасними досягненнями міст Монреалю та Ванкуверу помножуючи все це на квадратичний поступ глобалізації, то без особливих втрат здорового глузду можна пофантазувати і про 2070-ті.

Так, це захоплюючий підхід! Описувати сьогоднішні Ванкувер, Монреаль, Канаду загалом важче. Купа реальних проблем, які важко вхопити за хвіст, бо завтра все вже зовсім інакше. Та сама тенденція, як в Україні, як і у всьому вже глобальному світі. Писати про майбутнє з майбутнього – ось це класно.

****

Вийшовши з ліфта Роман поклав руку на холодні перила клітки коридору і вдихнув вічноприсутній запах залізобетону. Він готувався до того, що чекати біля квартири Марії доведеться може і не одну годину. Ось тут на 17-му поверсі стандартної блочної 47-ми поверховки. На годиннику була 15-та година по Брюсселю. З тих пір, як ввели єдиний загальноєвропейський часовий пояс в Києві офіси закінчували роботу вже затемно. Чекати в кавярні було не більш цікаво ніж ось тут, зверху, звідки через вікно було видно Середнє місто. Роман не любив кави, але любив вигляд свого міста зверху.

Погляд з 17-го поверху мав ту перевагу, що вікна не заволочувалися хмарами зверху і не затуманювалися темним смогом знизу. Якраз десь посередині між долинним рівнем дешевих ресторанів і висотним рівнем дорогих офісів і розташовувалися квартири середньостатистичних киян сьогодні – в другій половині 21-го сторічча. Місто Київ інкорпорували в Gitmonataion East ще в 20-х роках і забудували так швидко, що між масивом нових висоток утворилися цілі коридори з старих, визнаних історичними будинків. Ось цей підсвічений вечірніми вогнями комплекс, на який Роман зараз дивився через пакетне вікно зверху колись був відомою дитячою лікарнею Охмадит. Зараз це територія якоїсь латиноамериканської держави – локальні уряди люблять купувати ось такі урбаністичні острівці своїх територій десь за океаном. Добре, що латиноамериканці зберегли історичний яскраво блакитний колір цього старого комплексу. Лікарня переїхала десь за Київ на схили Дніпра біля Канева. Після того, як карети швидкої допомоги стали гвинтокрилими немає особливого сенсу будувати лікарні безпосередньо в місті.

Місто Київ тепер має безліч вимірів, які вчать класифікувати в школі, але в яких плутаються навіть журналісти найпрестижніших сіті-кастів. І справді, що це: 15-ти мільйонний діловий і культурний меґаполіс в Gitmonataion East, столиця національної держави Україна, адміністративний центр Європейського Союзу, центр майже мільйонних американської, єврейської і скандинавських громад експатріотів, мекка християнства східного обряду, принада для велотуристів з усього світу з його відомими на весь світ надземними сіті-треками?.. Після того, як кордони формалізувалися, перестали бути територіальними, а квиток на міжконтенинтальний літак став простою доплатою до місячного проїздного Київ викристалізувався у блискучий меґаполіс в континентальній Європі. Багато істориків і соціологів вважає, що позбувшись жорстких кордонів і міжусобних обмежень минулого Київ, як і деякі інші історичні етно-культурні центри Європи не хаотично розрісся громадами експатріотів, а скоріше повернувся до свого природнього еко-соціального балансу.

- Ви на когось чекаєте? – запитала Романа жіночка з рюкзаком за плечима і велосипедною навігаційною насадкою в руках, що вийшла з ліфта.

- Так, чекаю на Марію з 1712-ї – відповів Роман

- То Ви б пійшли у кавярню “Друга Чашка”, там цікавіше – порадила жіночка вимірюючи поглядом незнайомця – знаєте, я б порадила новий сорт кави, вони зараз випаровують…

- Я не п’ю кави – трохи роздратовано перебив Роман. “Вона ж бачить, що я не психопат якийсь, причепилася от… В жовтій цивільній зоні можу стояти де захочу”. Жіночка розвернулася і відчинила двері однієї з квартир. Через пару хвилин вона буде знати про Романа не лише його ім’я, адресу і рік народження, а й адреси його соціальних сторінок, які він сам додав до свого публічного профайлу. Кожна людина на Землі зараз носить магнітну браслетку з публічним профайлом без якої зараз не зайдеш практично нікуди – ні в приміщення, ні в транспорт, не заведеш двигун авто і не розрахуєшся кредиткою. Звісно, як мешканець квартири вона може перестрахуватися і викликати охорону до нечемного візитера, але охорона скоріш за все навіть не відірве свій зад – у Романа все нормально з профайлом.

Роман закінчив коледж Інформатики в Британській Колумбії отримавши диплом бакалавра по фаху Відносини Компютера і Людини (Human Computer Interactions). Це дуже популярна стара інформаційна дисципліна, яка зародилася десь на зорі компютерної ери, але Роман до диплому мав ще й публікації, рівень Адмін-інтенданта у впливовій локальній соціальній Веб мережі і досвід роботи волонтером в міжнародному еко-космічному проекті. В його чистому профайлі не було навіть тікетів за неправильну парковку – такими не цікавиться муніціпальна охорона.

Президент Чекалін вийшов з залу прес конференцій дивлячись у підлогу. Охорона знала – якщо погляд президента опущений вниз, значить президент розсерджений. Передчуваючи неприємну розмову до нього наблизився держсеркретар Богов.

- Ну як все пройшло…

- Виклич мого писаря… Давай, терміново. – відрубав президент.

В кабінет зайшов керівник Депертаменту Зв’язків з Пресою. Намагаючись тихо закрити двері він довго стояв спиною до господаря кабінету. Президент незадоволено мугикнув і рвучко піднявся зробивши декілька кроків в сторону вікна.

- Вам потрібно бути більш кмітливими у вашому депертаменті – сказав він дивлячись у вікно.

За вікном відкривалася широка площа внутрішнього двору адміністрації президента. Падав білий сніг і чіплявся за виступи старовинної площі відтінюючи контури середньовікової споруди білими смугами. Цю внутрішню площу не показували по телевізору але сама площа бачила багато. Сніг падав на холодну бруківку і піднімався протягами вітру назад вгору, до сірого непрозорого неба.

В кабінеті було троє. Чиновник з білим від переляку обличчам і два керівника держави. Держсекретар Богов сидів в на темному кріслі в глибині кабінету і переглядав якісь папери. Президент нарешті повернувся від вікна до візитера.

- Я щойно повернувся з прес-конференції, ви її бачили сподіваюся – почав він спираючись обома руками на кремезний дубовий стіл. – Що ви мені там понаписували про проблеми з демократією в Рутенії?

Чиновник подивився на президента впевненим поглядом. Він був не новачок в коридорах влади і за довгі роки знав чого варто боятися. Боятися варто невизначеності. А зараз йому нарешті стало зрозуміло чого хоче від нього президент, навіщо викликав до себе. Тепер старий чиновник не боявся але і не відповідав на запитання. Президент звів брови від здивування.

- Що? Ви не зрозуміли питання? – президент Чікалова це почало дратувати, він відійшов до стола і почав обходити візитера – Я читав жураністам текст, який підготовула ваша служба для прес-конференції. В тесті йдеться, що західні держави підтримують Рутенію не дивлячись на те, що там “проблеми з демократією” і навіть деспотія… Що за чортівня?! У рейтингу ООН Рутенія стоять на тридцять позицій вище нас за “рівнем демократії”! – президент сказав останні слова жестикулюючи руками і показуючи пальцями, що “рівень демократії” потрібно взяти в лапки. – Ну, і як я виглядав при цьому? Кисло? Як я виглядав я вас питаю?.. Та поверніться до мене обличчам, чорт забирай!

Чиновник повернувся і дивився просто перед собою. Дивився не на, а наче скрізь президента і мовчав. Раптом втрутився держсекретар Богов.

- Я думаю ми можемо відпустити товариша – сказав він впевненим голосом.

Президент все ще дививився в очі мовчазному чиновнику. Він не любив такі ситуації, він – президент Чекалін господар у цьому кабінеті. Але Богову пробачалося багато. Він ківнув чиновнику:

- Можете йти.

Керівник департаменту обійшов президента і зачинив за собою двері. Богов сказав:

- Розумієш цей текст тобі писав не департамент зв’язку – держсекретар перейшов на “ти” до президента. Це підкреслювало конфеденційність сказаного. – Ми найняли тих хлопців, що займаються стретегічним плануванням. Вони запланували спецоперацію, бузу,.. такий собі бардачок в Рутенії. Але не пійшло там у них, ти ж знаєш… проект призупинили, а цей текст вже пройшов у твою канцелярію… Системна помилка, розумієш.

Президент сумно посміхнувся. Раз траплаються системні помилки, значить є система, значить система працює. Значить все нормально за великим рахунком.

Він знову підійшов до вікна. Сніг все ще падав. Тихо падав на обнесений муром старовинний плац, так само тихо, як на тисячі інших площ і домівок у його країні. Його великій країні. І ніяка помилка не зупинить ходу її історії.

Краплі дощу. Краплі дощу падали на її обличча, падали на бровки тротуару, на жовто сіре листя. І все це виблискувало у жовтому світлі вогнів нічного міста.

Їй ніколи не бувало так добре, як о цій порі восени. Коли вечорами падав дощ, ще не дуже холодний, ще не сніг, ще з присмаком літа.

В навушниках грав молодий Бах. 3-я Сюїта. Ким потрібно бути, щоб придумати таку музику?

Тетяна вчилася в коледжі. Ще не інститут, вже не школа. Тетяна любила свій коледж, насамперед бо там вчилися всі її найкращи друзі. Насамперед Богдан… Всі вони носили схожий одяг. Нічого шкіряного – табу, побільше в”язаного, побільше синього кольору, така у них була мода. Вони не хотіли бути схожими на середнього сірого киянина. Бути самою собою, але іншою, ось чого хотіла Тетяна. А ще вона хотіла, щоб її любили. А ще… щоби ця музика і цей дощ ніколи не закінчувалися.

Як прикро, що все це може закінчитися. Просто хтось звернеться до неї, запитає щось, переб”є і цей чудовий темно жовтий настрій зникне. Зникне нараз, так бувало багато разів. Тому вона не хотіла, щоб закінчувався цей дощ, цей вечір. Дощ, який був стіною між нею і оточенням. Дощ скрізь який так чудово дивитися на місто. Місто блищить, місто шумить і шелестить, таке чудове, прекрасне місто. Її рідне місто.

“У стилі http://community.livejournal.com/interesniy_kiev/249234.html?view=7948434#t7948434
—

Я – українець.

Я народився в Україні, в Києві, але вже не можу себе назвати киянином. Все, я не живу і можливо ніколи не буду жити у місті у якому бути українцем це щоденний подвиг. В принципі до років 18-ти у мене і не було шансу навіть на такий подвиг. Я вчився у російській школі, я дивився радянські фільми і читав газети у яких мене вчили ненавидіти устрій цього світу і поважати “”цінності”", жодна з яких не виртимала перевірки часом. Я – українець.

Я вболіваю за збірну України і за Кличко-політика чи не більше ніж за Кличко-спортсмена. Так, як і Кличко я доторкнувся до західної цивілізацію, щоби зрозуміти її і опанувати найкраще, що вона може дати українцю. Ця цивілізація дала мені багато більше ніж назву вулиці 11155-31 av. і овочі без смаку. Ні, я – українець, і тому знайшов на заході все те, чого не міг дати схід – увагу не стільки до форм, скільки до змісту, повагу до іншої і до інакшої людини, право залишитися собою. Право і можливість залишатися українцем і вивчати українське користуючись всіми найсучаснішими засобами. Для того, щоби пійти до української церкви, до української домівки, клубу, ресторану мені тепер не треба сором”"язливо виправдовуватися перед оточенням – я належу до української громади, бо я українець. В моїй шафі, поруч з найдорожчим костюмом висить вищиванка, я радію, коли є нагода її одягнути. Мені не подобається її фасон, але переступати через українофобські стереотипи, це частина мене – я українець.

Я люблю Одессу, Львів, Харків, Київ. Я люблю український степ, ліс і море і гори, і скільки не шукав в усьому світі не можу знайти заміну природі України. Чому я цілком несподівано знайшов заміну так це українцям… Вірніше, з”"ясувалося, що не можна належати до 50 мільйонів і навіть до 3-х мільйонів мешканців твого міста, але у будь якому місці Канади, світу можна мати 100 друзів 90 з яких українці.

Мені не сняться квіт соняшників, вони ростуть практично за моїм вікном. І де б не народився мій син – він буде українцем.”