Навіть якщо ви ще ніколи не були в Лас Вагасі, але одного разу можете там опинитися – фільм The Hangover (авторства парочки Jon Lucas – Scott Moore) рекомендований для перегляду :) Переконайтесь, що поруч немає дітей і людей, які категорично не сприймають матюк на f… англійською мовою. Це про те, що може бути в екстрімі, якщо ти внутрішньо готовий напитися і такі перепив (назва фільму, власне, перекладається як “Похмілля”). Та ще й в такому специфічному місті переповненому зірками, тиграми, ексцентричниим мафіозі, благородними проститутками, як Лас Вегас.

Веселе, трохи жорстке кіно для 16+, де втім ні разу не перетинається межа пристойності, як на мене.

PS.

Це фото зробленому мною в пустелі неподалік Лас Вегасу цілком могло б стати кадром з фільму “The Hangover”, в тій частині де троє шукають четвертого :)

PSS. Українською фільм перекладений і називається Похмілля у Вегасі.

Древлянські ліси, стрункі вирослі на ягодах дивовижні люди, що моляться Природі, ходять лісами, полюють і кохаються, співають пісні і стрибають через вогнища. І тут жорстокі вікінги на великих кораблях, армія, рекрути, торгівля камінцями за які вбивають… Це я про фільм “Аватар” і про той ментальний місточок, який мені проклався по перегляду його 3D копії в кінотеатрі.

Коли я дивився на ліс планети Пандори вкритий вночі чарівним квітом папороті, я думав про пагансько-народне свято Івана Купала і про те, що нарешті хтось (американський канадець Джеймс Камерон!) зняв фільм, який торкнув мій сентиментальний український нерв. Більшість українців, неважливо, чи вони торгують в кіосках, чи керують акціонерними товариствами, досі шукають своє ідеальне суспільство в якому є і соціальна рівність, і контакт з природою. Як виявилося не лише українці залюбки занурюються (принаймні в кіно) в таку ідеалістичну картинку. Фільм “Аватар” б’є всі рекорди відвідуваності – і це добре. Вже майже місяць від дня офіційного релізу, а в кінотеатрі й досі величезні черги і незвичні вивіски листочки розмножені на ксероксі: AVATAR / No Tickets For Today / Sorry.

Я бачив декілька чоловік, що, як мені здалося, нервували дивлячись кіно. Ризикну припустити, що це або військові або новоспечені MBA. Камерон відверто познущався над ними, особливо над останніми. Єдиний жалюгідний персонаж на великому екрані цього дня був маленький представник великого бізнесу, що заради росту акцій сміливо натискав всі червоні кнопки довкола. Навіть серед військових знайшлися гарячі серця. Чи це не актуальний закид сьогодні, коли ось такі трудоголіки фінансисти зі зморщеними носиками пустили світову економіку трохи не в піке? Так, Аватар це актуальне кіно.

Світ в якому робляться ось такі великобюджетники небезнадійний. Джеймс Камерон схоже цього разу зробив більше ніж piece of art, більше ніж блокбастер напродаж. В фільми є один момент де не піку сентиментальних емоцій один з героїв ріже одну дивну фразу: “Ви що обкурилися? Що за казки ви верзете?” В залі я раптом почув нервовий сміх – такого різкого виводу в дійсність не дозволяють собі досвдчені режисери в блокбастерах. Але режисер, схоже, серйозно ставиться до свого твору і ще більше години після цього моменту продовжує малювати впевненим пензлем утопічно правильний світ.

The sweetest things in our life happens suddenly (English text follows)

Я написав цей текст англійською (нижче) і думав викласти у своєму журналі на Різдво. Але от зараз викладаю під час великого посту. Мій знайомий священик сказав мені, що постити можна не лише харчами, а насамперед вчинками, поведінкою. Мені здається це відео відповідає концепції посту… Принаймні фільм, у якому я з’явився як extras актор, дуже… постовий фільм. Фільм, який примушує задуматися про вчинки і про твій щоденний вибір.

Найяскравіші речі у житті трапляються несподівано. Нижче англійською про всю цю історію моєї появи в одному кадрі з голівудським актором Робом Лоу одного прекрасного сонячного дня.

****
The sweetest things in our life happens suddenly. One beautiful day of summer 2005 my son asked me to get him to actors agency as it is cool to be in movie :-) So, we’ve found such agency in downtown of Edmonton and Saturday morning we have applied for my son. While applying I was approached by a black lady working for this agency who asked: “Are you Polish or Ukrainian?.. Ukrainian? Than you must know a priest in this town. We need a priest for tomorrow!” So, I’ve found a church in Yellow Pages, but priest was on vacations. “No problem” said energetic lady: “You gonna be the priest. Please.”

Next day I was on the filming stage. The filming was a high standard as it appeared to me – a lot of filming equipment, big cool movie trucks, few streets blocked and part of a big hospital turned to filming area. Well Hollywood filming in Edmonton is a big deal.

“He is Ok. Ready to go” – surprised me make up lady. While other extras actors were seating in male up chairs for an hour I appeared at stage with no make up at all! “May be I am kind of spare priest?” I thought…

Et voila. I am in big old church in the heart of Edmonton in company of professional extras actors and top Hollywood actors reading scripts. They are friendly smiling to me and asking: “Are you a real priest or an actor?” And I am neither… Then filming begin. Nothing complicated to me. “Go out there, open the door, stay here and welcome the people coming out of your church”. Two shots and ready.

After this first time as a priest I was called by the agency two or three times more to be an extras actor. Then few month later I’ve got my photo by email from Hollywood. They mentioned that film is expected to be seen on Canadian TV on Christmas. The film is “The Christmas Blessing ” b.t.w. Funny, the day of premiere of this movie on Canadian TV I missed the episode with me at very beginning of the movie, but movie itself was so touchy.

And yesterday on TV I saw “The Christmas Shoes ” – the film made back in 2002 which is preceded The Christmas Blessing. My God I’ve got shocked! I have never seen more dramatic and the same time beautiful film about Christmas… I’d say this movie is so dramatic to me and so christmasy – all about that sacre meaning of that celebration. And Chris Low is outstanding in this movie. Guys, it was all not big deal to me until I saw the movie yesterday. I am just proud to be on this picture with Chris Low in such touchy and full of sense a motion picture.

Талановите, кмітливе, просте кіно. Зроблене з бюджетом у 100-1000 грн. Починати українське кіно потрібно саме так просто, сучасно і кмітливо (і схоже лише так).

PS. Цей супермалобюжєетний фільм демонструвався навіть на CNN. Його автори – молода група комедіантів “Відпочиваючі” (Vacationeers) з Лос-Анжелесу, США.

Ну ось, нарешті, цей фільм докотився до Едмонтону і я зміг його подивитися.

За 5-ти бальною шкалою…. Ні, я б його не оцінював ні за якою шкалою. Просто Нормальний Фільм. Просто він мене захопив і… натиснув на якісь ті струни, на які американське кіно не натискає.

Якщо аналізувати, то – кастінг гарний; – діалоги нормально; – світло гарне; – звукова доріжка сміливо,… нормально.

…Деякі кадри просто валять з ніг імігранта. Як ось цей, де вони їдуть трасою Київ-Львів. Деякі кадри, і їх небагато, вони здаються незрозумілими. Все, що я можу знайти у будь якому нормальному фільмі.

Загалом я здивований. Здивований, що такий гарний фільм не знайшов гідного рекламного відгуку в українському ЛЖ принаймні. А чи ми взагалі здатні “робити самим собі кіно”, захоплюватися гарними зразками української маскультури?

Він вміє знімати про Україну. Більше того, він любить це робити. Я не розумію за що нам такі дарунки як цей режисер. Він закінчує те, що я давно очікую…
—

“Україна – народження нації”: вже за два місяці відомий польський режисер Єжи Гофман обіцяє показати усю свою документальну збірку під такою назвою

http://1plus1.tv/tsn_news/?ID=29474

Несподіванкою стало те, що до задуманого кінотриптиху Гофман додав ще один – четвертий фільм. Саме зараз режисер завершує його монтаж – залишилося привезти останню валізу архівів із Києва. Про що буде ця стрічка – знає Мар’яна Воронович.

У перервах між роботою Єжи Гофман любить порибалити наодинці. Його будинок на мазурських озерах – єдиний в околиці, який стоїть прямо у воді. Колись це був німецький маєток, тепер таких не зводять – будівельні норми не дозволяють. Історія – коник Гофмана не тільки в кінематографі. Нею тут дихає буквально все. Двохсотрічна шафа з Сілезії, перша в світі олійна лампадка та перший циганський бубон – про своє хобі Гофман може говорити без упину.

Завершити фільм Гофман обіцяє за два місяці – залишились озвучення та спецефекти. Тоді вже виставити на осуд чи захоплення глядачів свою кіноенциклопедію – від хрещення Русі до помаранчевої революції. Показати всі чотири фільми про Україну вже готові в Польщі, США та Канаді. На закиди про історичні прогалини у своїх картинах Гофман реагує спокійно. Каже добре, що критикують –

Щойно вийшов з зали після перегляду цієї прем’єри. На вулиці Києва прохолодний весінній вечір, рекламні вивіски мерехтять у калюжах на побитому асфальті, з молодь п’є пиво у ресторані Швидко і пахнуть квіти у підземних переходах… Я в найближчому Інтернет кафе. Дивився фільм на 4-му поверсі переробленого універмагу Україна. Гарний зал.

І фільм нормальний. Просто нормальний молодіжний фільм, нехай знятий на ненайдорожчу плівку але з гарним звуком. Мені здається, що зняти молодіжний фільм у Києві сьогодні просто. Перенаселене місто вібрує від молодіжної енергії і… закутане у сміття російського відеопрокату народжувана ось саме зараз українеська молодіжна ініціатива потребує виходу. І ось вона, ця молодіжна українська ініціатива, вихлопнула у фільм Штольня.

Фільм, нарешті, відповідає більшості канонів Просто Нормального Кіно. Для українського (хронічно експериментального) кіно це вже багато. Отже нарешті є саундтреки, є привабливі актори, є афіши по місту. Фльм простий і правильний у межах свого жанру. Фільм молодий за духом. Не можу написати короткий зміст, ви його знайдете в Інтернет,.. як знайдете і гору снобістських рев’ю. Фільм треба подивитися, тому, що він український, тому, що буде трохи страшно, і ви відчуєте себе молодим. Особливо, якщо дивитися фільм у вечірньому Києві. Па! …Заздріть мені українські імігранти :-)

Вперше, прокрутив його і поставив діагноз: “Занадто мистецьке кіно, щось для естетів”. Але сьогодні до нас прийшли друзі художники і просто приємні люди, принесли прожектор і я подивися фільм Мамай на великому екрані. Ех, що значить мати розумних друзів з прожектором :) Після фільму дискусія на 30 хвилин і одноголосний висновок: “Браво Санін! Чудовий фільм.” (Олесь Санін це режисер картини). Новий особистий вирок: “Справжнє українське кіно”. Те саме меланхолійно-мелодійне, етнічне кіно, що має у витоках Довженка, Параджанова і Миколайчука. Але то були лише витоки… “Мамай” (2003) – ориґінально двомвоний фільм, татарсько-український. Є те, за що я більше всього люблю кіно – ефект присутності. Як побував у Криму років 500 назад. Мало гри, кіно зовсім не ігрове. Американці сказади б, що “вбивчі діалоги”… ні, американців я пригадав тут даремно, їх стиль не має ніякого відношення до “Мамая” – це не добре і не пагано, це є так. Я не є якимось любителем саме українського кіно, але те, що таке кіно є і час від часу так торкає – це прекрасно.

Дууже важливо, з!явилося відчуття, що татари нам браття, що все у Криму буде гаразд і у всьому світі, і хритиянському, і мусульманському, все буде гаразд. Сядьте спокійно і подивіться Мамай….

Лінки

http://www.ktm.ukma.kiev.ua/show_content.php?id=135

Прочитайте сюжет до перегляду фільму.