В усіх офісах, на будівельних майданчиках, в кавярнях і пабах Ванкувера сьогодні говорили про вчорашню поразку і про rіоts – вуличних хуліганів, які підпалили центр міста. Говорили про розумну тактику поліції Ванкувера, про героїзм звичайних перехожих, які сміливо ставали на шляху хуліганів, про дуркуватих підлітків і про “професійних хуліганів” в масках, про те, що вандалізму фактично було не уникнути, але на щастя все обійшлося без жертв.

Проблеми є усюди і ще будуть. Найголовніше, як місцева громада реагує, виправляє помилки. По дорозі з роботи, через 20-ть годин після часу Х – поразки в фіналі Кубку Стенлі, я пройшовся тією самою вулицею Сеймур.

На вулиці Сеймур ще пахло горілим. Розбиті вітрини тимчасово заколотили деревяними щитами.

Волонтери, які самоорганізувалися в Фейсбук сторивши групу Post Riot Clean-up – Let’s help Vancouver (“Чистимо Після Хуліганів – Допоможемо Ванкуверу”) чистили з милом тротуари, перефарбовували опалені залізни смітники. Волонтери в футболках кольорів Канаксу і в формі олімпійських волонтерів Vancouver 2010.

Дошка відгуків замість вітрини. На тимчасових щитах ванкуверити пишуть, що вони про все це думають. “Честь бути вашим гостем!“, “Знайдемо вандалів по фотографіях“, “Ми – Ванкувер. А Канакс прийшов другим, це досягнення!“, “Справжні Ванкуверити не руйнують красу“, “З днем народження Бікса” (призвище хокеїста Канаксу), “Наш спадок – новий день!”, “Якщо ми так програємо, то чи ми заслуговуємо на перемогу?”

Більше про вандалів і волонтерів можна прочитати на сторінці “”Фанати Канаксу проти Ванкуверських Хуліганів 2011″ Canucks fans against the 2011 Vancouver Riots

Подкастінг – це Web 2 технологія, це соціальні медіа, а ніяк не додаток до радіо, панове. Вважати його ще одним радіо було б великою помилкою. А якщо це соц медіа, то ні один соц медіа проект не виживає без зворотнього звязку – без коментування. Кидати слово у повітря VS утворювати віртуальні громади – ось в чому гострота питання. Традиційне mass радіо робить саме так: стріляє гарматою по горобцях, але воно масове і тому може собі дозволити такий підхід. Подкастінг, як Веб 2 проект (якщо це не додаток до корпоративного бренду) це адресне звернення і сила його якраз в утворенні віртуальних спільнот які можуть потім перероджуватися у якісь системні речі. Без зворотнього звязку ніякі спільноти не утворюються і соціальний проект втрачає сенс як такий.

Та й сам по собі короткий влучний комент rules. Я помітив, що дуже часто, зокрема тут в Канаді, статті починають читати з коментарів. Це тому, що професійний автор зазвичай має свою agenda, т.зв. “порядок денний” і поміж того, що стаття “продає” часом непросто викопати зерно, а коментарі короткі і б’ють по hot spots, що є у статті.

Колись в 2008-му я написав статтю яка мала досить великий резонанс (53 коментарі!) де пунктом один я написав: “Не Йди з Української Сторінки Без Дії“. Якщо це і почули, то не зрозуміли. Якщо цей сайт накриється одного дня це буде головним чином тому, що не було достатньої зворотньої дії, mutual підтримки. В Інформаційному суспільстві (це де ми насправді живемо зараз) будь що, що не нає системної моральної підтимки не виживає, тим більше Веб 2 проект.

Написано в блозі на www.podcaster.org.ua

Я не хочу тут писати про внутрішню політику Канади чи України. Набагато цікавіше про цю політику говорити у якомусь радіокаст шоу, текст не може передати всієї барви емоцій. Якщо я пишу про політику в цьому журналі, то це про щось, що або вписується в цікаві прогресивні тенденції, або коли трапляються якісь яскраві паралелі між політикою українською і канадською (як Стронек-Мороз, проблеми урядів меншості).

І ось вам про паралелі. Сьогодні по Радіо Свобода почув, що міністр освіти пан Табачник заявив, що підручники сучасні історії погані вже тим, що в них протиставляється становище українців в Австро-Угорщині і Росії, і, що в Австро-Угорщині українців пригнічували не менше, а більше ніж в царський Росії. Я хотів спершу коротко прокоментувати в Твіттері, написати, що професор історії подібного сказати не міг,… але настільки коротко у мене не вийшло.

Про розквіт українських організацій, української церкви в імперії Габсбургів написано гори, розказано години, оспівано в стрілецьких піснях. Написано і оспівано самими українцями. Нічого подібного, ніяких таких позитивних фактів і творчості не залишилося у спогадах українців про Російську імперію, пане міністре. Я побачив цікаву паралель між минулим українців про яке пишуть в підручниках і сьогоденням, про яке в підручниках напишуть колись.

Я можу сказати про те, що бачу на власні очі і можу швидко порівняти становище українців в Канаді і Росії. В кожному з трьох великих міст Канади, в яких мені довелося пожити було по десять (!) українських церков. Три міста – тридцять церков, українських православних або греко-католицьких, з приходами, священниками, гуртками для дітей. В Москві, де проживає близько мільйона етнічних українців за словами митрополита Московського “немає жодного храму або хоча б каплиці Української церкви”. Знову до Канади. Двомовні державні школи в пров. Альберта, Саскачеван, Манітоба, Онтаріо, ще більше тут недільних українських шкіл. В Росії пару років тому проблеми почалися у єдиної (!) української недільної школи в Москві, викладачів допитували спецслужби, невідомо чи ця школа досі існує…

Через років 100 у тодішнього українського міністра може з’витися сумнів де в Канаді чи Росії українцям жилося краще на порозі другого тисячерічча. Хтось з опозиціонерів знайде в архівах Старої Мережі часів Web 2.0, цей мій допис і процитує в парламенті як свідоцтво очевидця: “Заявляю впевнено, в 2010-му році в Канаді українці почуваються набагато вільніше і достойніше ніж в Росії. Прийміть це як свідоцтво очевидця, як факт для підручника і, будьласка, не переплутайте позиції місцями“.

PS. Відео репортаж з української двомовної школи в Альберті (02.2007)

Another elections well done

Отримав задоволення від перегляду вечірнього випуску новин 5-го каналу. В студії міністр оборони, на дроті міністр надзвичайних ситуацій, генерал, заст. губернатора. Чудовий відеоряд (у т.ч. той самий з президентом у білій сорочці на пожежі), жорсткий ведучий і міністри, які буквально підвишені у студії з приводу пожежі на Херсонщині.

Скажу відразу, найпросунутіший демократ в Канаді не стане мріяти про дискусію такого рівня у студії. Нажаль ліси горять у Канаді щоліта і у великих масштабах, але міністри не ризикнуть своїм рейтингом ось так у студії. Досить ввічливо, вміру емоційно, цивілізовано і цілком аргументовано кожна сторона, президентська і урядова доводили свою правоту. “Дякую пану міністру оборони/МНС за комплімент, але…”

Найголовніше, напевне, для мене, як глядача:
- з’явилося розуміння ситуації, що сталося, робиться і буде робитися;
- стало зрозуміло в чому правота кожної і недоліки кожної з сторін;
- залишилося враження, що в країні щось почалося крутитися.

Горіло завжди, і, нажаль, буде горіти. Але от такий розбір польотів це абсолютно нове. Звісно, стало очевидно, що немає омріяної зразкової злагодженості. Але. Її немає ніде у світі та й не може бути! Так, в усіх демократичних країнах заради соціальної стабільності і балансу сил кладуть на плаху корпоративних інтриг абсолютну злагодженість. І в Німетчині, і в США, і в Японії політичний опонент, та що там, просто директор департаменту буде плести інтриги. І не зупинить цього ніхто і ніколи. Але сучасний світ придумав телевізор, щоб можна було все це побачити. І я побачив. Дякую 5-й. Ви можете.

Якщо збірна України завтра виграє (дай нам Боже!) то це буде нелогічно, ІМХО. Вибачте мене, мене трохи дістало… Вчора я сперечався на українській вечірці з двома поважними панами, українцями, які кляли президента Ющенка за бездіяльність..

А зараз по телевізору йде матч збірної Кореї і у Лос Анжелесі, в США сидить повний великий стадіон корейців, які вболівають за свою збірну у Франції. Повний стадіон – їх треба було зібрати, розіслати їм запрошення, організувати все це, проплатити квитки… Все це зробили вони самі. А у українців це має зробити президент Ющенко?..

Я запитав у панів: “То що, може нам треба царя?” Вони відповіли: “Ні, ні… просто треба розуміти нашу ментальність…” Наша ментальність це ЛІНЬ, панове, і бездіяльність. Нові сучасні ініціативи, учасником яких я був також, знаходять майже нульову підтримку громади. Ми програємо і будемо програвати. Насамперед в Україні. Ми очікуємо, що президент Ющенко впровадаить українську в Донецьку і… пишемо, знімаємо депресивний, несучасний, нецікавий контент українською. Це якщо взагалі українською… Але підручники, телепрогпами, радіопрограми програють російським, нецікаві… і мало. Інтернет проекти, незалежні, маленькі, локальні, без грантів, взагалі у жахливому стані – їх просто немає. Доводилося декілька разів чути від західних іноземних чільників: “Українці, робіть маленькі громади, як є у (приклад), будьте активними, вас підтримають”.

Дістало, подивіться на активність в Інтернет. Це десяток тем на які ми можемо без кінця щебетіти. А потім виявляється. що на опозиційний мітинг у Харкові нікому плакат нормальний зробити. Авжеж, Ющенко його має зробити, або Юля особисто. Коли я пропоную якусь, нехай сиру, але нову ініціативу поза цим десятком тем – я вже майже знаю, що підтримки майже не буде. Особливо якісь акції, просто нуль реакції, реальних пропозицій.

Я літаю польским LOT і сказав товаришу: “не ображайся на їх сервіс – вони наші друзі”.

Наступна пляшка вина яку я куплю буде грузинська, я вже знаю де купити, є з ким випити, шукаємо привід. Купив дві Боржомі коли міг випити лише одну :-)

Купив в Україну багато сувенірів з канадійською символікою, мені приємно, що українці будуть носити символіку країни, яка першою на Заході визнала Україну.

Декілька разів ловив себе на думці, що мені приємно, що я їзджу саме на американській машині, значить вклав гроші і в економіку цієї дружньої держави.

Шукаю ще друзів України.