В заголовку цитата того хлопчини біля розбитого електромобіля.

Підписи на малюнках.

Сомалі: Наш уряд застосовує тортури і вбиває нас!
Лівія: Наш уряд атакує нас з винищувачів!
Єгипт: Наш уряд залякує нас!
Ванкувер: Наш уряд витратив мільйони доларів, щоб встановити величезний екран і організувати свято в центрі міста для нас!

Вся бідність і дурість людська в чотирьох картинках.

Справжнє документально-художнє відео, кіно зняте без дублів і постановки, практично одним кадром. Ефект присутності, реального героїзму одного і безвідповідальності інших.

Отже…

Ванкуверський Канакс цього року став Чемпіоном НХЛ, показав найкращу статистику за останні роки… Команда зірок і команда зірка, якій щойно виповнилося 40 років. Лише одна річ – Канакс ніколи не вигравав Кубок Стенлі. Перемігши минулорічного володаря кубка і ще два американських супер клуба Канакс, як і прогнозувалося – в фінальній серії Кубку Стенлі. Всі букмекери ставлять в цій домашній грі на блискучий Канакс. Кожна гра збирає на вулиці сотні тисяч ванкуверитів. Місто вібрує і живе передчуттям перемоги. Сімнадцять тисяч на стадіоні і сотні тисяч довкола співають гімн Канади.

Несподівана і ніщівна поразка 0:4. У розчпачі тисячі молодих ванкуверитів піддаються на провокації анархістів, горять авто, трощаться вітрини. Поліція, навчена досвідом минулорічного самміту G20 в Торонто поліція Ванкуверу намагається випалити злість і сконцентрувати її на декількох вулицях. Але посеред анархії і безладу є одинаки, які намагаються зупинити божевілля. Як ось цей хлопець, який кидається захистити перевернутий електромобіль. “Це наше місто! Проти чого ваш протест?!.. Це наше місто!”

Увага, в відео є кадри вандалізму і нецензурні слова.

В усіх офісах, на будівельних майданчиках, в кавярнях і пабах Ванкувера сьогодні говорили про вчорашню поразку і про rіоts – вуличних хуліганів, які підпалили центр міста. Говорили про розумну тактику поліції Ванкувера, про героїзм звичайних перехожих, які сміливо ставали на шляху хуліганів, про дуркуватих підлітків і про “професійних хуліганів” в масках, про те, що вандалізму фактично було не уникнути, але на щастя все обійшлося без жертв.

Проблеми є усюди і ще будуть. Найголовніше, як місцева громада реагує, виправляє помилки. По дорозі з роботи, через 20-ть годин після часу Х – поразки в фіналі Кубку Стенлі, я пройшовся тією самою вулицею Сеймур.

На вулиці Сеймур ще пахло горілим. Розбиті вітрини тимчасово заколотили деревяними щитами.

Волонтери, які самоорганізувалися в Фейсбук сторивши групу Post Riot Clean-up – Let’s help Vancouver (“Чистимо Після Хуліганів – Допоможемо Ванкуверу”) чистили з милом тротуари, перефарбовували опалені залізни смітники. Волонтери в футболках кольорів Канаксу і в формі олімпійських волонтерів Vancouver 2010.

Дошка відгуків замість вітрини. На тимчасових щитах ванкуверити пишуть, що вони про все це думають. “Честь бути вашим гостем!“, “Знайдемо вандалів по фотографіях“, “Ми – Ванкувер. А Канакс прийшов другим, це досягнення!“, “Справжні Ванкуверити не руйнують красу“, “З днем народження Бікса” (призвище хокеїста Канаксу), “Наш спадок – новий день!”, “Якщо ми так програємо, то чи ми заслуговуємо на перемогу?”

Більше про вандалів і волонтерів можна прочитати на сторінці “”Фанати Канаксу проти Ванкуверських Хуліганів 2011″ Canucks fans against the 2011 Vancouver Riots

Моя родина, як і належить порядним ванкуверитам, слідкувала за фіналом Кубку Стенлі. Ми знали, коли і з ким Канакс грає, знали рахунок останніх ігор, а в останніх двох-трьох серіях передивилися майже всі ігри. Це при тому, що традиції дивитися хокей у нас історично не було. Але, жити в Канаді і зовсім не цікавитися хокеєм це якось асоціально.

Як і більшість ванкуверитів ми відпросилися раніше з роботи (фактично всі офіси в Ванкувері спорожніли до 15:00, прим. поч. гри о 17:00).

Давка в метро – молодь поспішала в центр міста. 90% в футболках кольорів Канаксу. Всі щасливі, жодного (!) напідпитку по дорозі в даунтаун я не побачив. Є неймовірне збудження і перетчуття перемоги – Канакс дуже гарно виступає саме вдома… І ось я вдома, вся родина дивитися телевізор. Вся Rogers Arena в один голос співає гімн Канади. Напружений, але такий джентельменсько красивий перший тайм…

І ось поразка: 0:4. Бостон заволодів Кубком Стенлі в Ванкувері. Я відразу вийшов на вулицю – ніхто не може розмовляти. Тобто, ти вітаєшся, а люди відводять очі уникаючи щось коментувати, такого я ще, здається, не бачив.

Потім, десь о 10-й вечора я знову ввімкнув телевізор і побачив, що центральні вулиці Сеймур, Джорджіа в даунтауні затягнуті димом. Вулиці, теплі привітні вулиці Ванкувера з вічним запахом кави і океанського узберіжжя, по яких я практично кожен день буваю перетворилися на палаючий смітник. Мені відразу стало зрозуміло чому. Зрозуміло це було і поліції Ванкувера, яка психологічно професійно дала бешкетувальникам спалити вщент декілька авто і продемонструвати це в прямому ефірі в кожний розчарований будинок підєднаний до кабельної мережі. Кожен порядний ванкуверит біля телевізора, прикидуючи в голові мільйонні збитки для бюджету міста, знаючи, що за спалені авто заплатять страхові компанії, а значить заплатить кожний порядний водій в тому числі – кожен засуджував цей вандалізм. Але, мені здається, кожен розумів, що ось такий показовий локалізований вихід емоцій можливо тактично найкраще рішення. Якби поліція розсіяла протестувальників, то вихід цієї протестної енергії було б набагато важче контролювати і ніхто не знає де, коли і як би вона вийшла. А так месадж почутий: “Ми розчаровані!”

Я можу написати про свої емоції в цьому журналі, і таким чином резюмувати, впорядкувати свої почуття. Більшість молоді на Сеймур вчора фотографувала iPhone-ами, твіттила через 3G, каналізували витік енергії поразки в Мережу фотографуючись біля палаючих авто. В такий сучасний спосіб заспокоювала себе. Одиниці, які очевидно нічого ніколи не написали і не створили – підпалювали авто і били вітрини.

Загалом, ще раз переконуюсь, що геніальна Валерія Новодворська як завжди права. Спортивний фанатизм, спортивний патріотизм – це нецивілізовані, застарілі анахронічні почуття. Спорт це про щось інше.

Сотні яскравих обкладинок на наступний день (тобто сьогодні). Більшість газетярів намагаються вхопити сенсацію за хвіст – палаючі авто, поліція в латах. Але мені найбільше сподобалася обкладинка в поважній Vancouver Sun. Воротар Канаксів Луонго (looser!) тисне руку переможцю. Заголовок “Шляхетність В Поразці” Мені здається ось це якраз про спорт. Все інше дика первісна енергія поразки, дикунство, все інше з минулого і має залишитися в минулому.

Додому з роботи. Звичайна рутина робочого дня.

Олімпіада корисна місту. Вона на лише примушує провести нову гілку метро і побудувати нові спортивні споруди, але й струшує все вкрите пилом на задньому подвір’ї міста. Все те другопланове, всю важку інфраструктуру міста, всі зв’язки між його службами і конторами перевіряються на червивість. Нагору піднімаються всі проблеми про які забули або хотіли забути. Навіть місцеві жовті газети в Ванкувері перестали писати про костюми гангстерів і про проблеми з зайвою вагою у вчорашніх зірок, а рясніють заголовками про недосконалості інженерних систем і про перевитрати бюджету міста.

І Монреаль, і Калгарі ДО і ПІСЛЯ Олімпіади – це різні міста. Я чув про це багато разів від мешканців цих пост-олімпійських міст, спостерігав цілі хвилі спогадів на сторінках місцевих газет, але ось нарешті сам опинився в центрі олімпійського міста і відчув цей “інфраструктурний поштовх” у всій силі. Так само Київ, Донецьк, Харків, Львів стануть трохи іншими містами після проведення Євро-2012. Кращими, цивілізованішими і привабливішими.

Що стосується мене особисто, то своє відношення до спорту, до здорового спосібу життя мені доведеться переглянути. Впевнений великі тисячі мешканців міста зроблять такий самий висновок. Одна справа ліниво дивитися по ТБ ящику спортивний блок новин, як на недоречний додаток до реклами фастфудів, а інша ось в такій концентрації відчути на що здібне людське тіло, настійливість, інженерний розум. Все це ходить сьогодні по тих самих вулицях, розминається поруч на тих самих доріжках по яких топчешся і ти, але ти продовжуєш виживати, а той, хто “у формі” раз… і піднімаються на гору, стають прикладом. В олімпійському місті спорт перестає бути абстракцією, він стає привабливим і повсякденним – і це чи не найбільша безпосередня користь від Олімпіади. Ну і, також, інфраструктурна користь.

Навіть таке, начеб-то ідеальне місто, як Ванкувер, яке стабільно входить до пятірки найкращих для життя в світі, виглядає далеко не ідеальним на перегиб. Все могло бути і краще, слабкі ланки інфрастуктури міста могли б бути сильнішими – це ніколи так не помітно як у ці дні. Розслабленість, усміхнена релаксація центральної вулиці Вістлера, про яку зауважують шановні коментатори на моєму журналі, вона лише на цій показовій вулиці, панове. Вже на сусідній тупцює від холоду вартовий поліцейський, засмальцьований волонтер транспортник записує хвилини руху чартерних автобусів, розпарений кухар виходить з ресторану, щоб розправити плечі і дихнути прохолодного кисню, продавець в сувенірному магазині працює без вихідних вже третій тиждень… Та й сам квиток на спортивні змагання, добові в готелі коштують досить багато цим на вигляд розслабленим і на вигляд безтурботним пішоходам.

PS. Назва першого “нової споруди” яку я забув під час зйомки – Vancouver Convention Centre

Вчора у мене був вихідний. Я посадив свого молодшенького у візочок і, скориставшись, що електричка West Coast Express у ці дні має подовжений розклад, вирушив у подорож з свого передмістя до центру мегаполіса Великий Ванкувер – до даунтауну. Ми трохи запізнювалися, і мій хлопчик отримував задоволення від того, як швидко тато його катає : -) В ста метрах від колії з одного з кіосків нам на зустріч несподівано вистрибнув збуджено-радісний чоловік в джинсах і світері “Canada”: «Безкоштовна кава!» Виявилися, що це четрвірка волонтерів нашого муніціпалітета роздають каву і пляшечки води всім тим, хто «їде на Олімпіаду». «У вас французький акцент» – несподівано заявила мені одна жіночка волонтер. «З огляду на те, що я майже чотири роки жив у Квебеку…» – відшуткувався я. «А на які змагання ви їдете дивитися?» – продовжувалася цікавитися жіночка наливаючи молоко в мою каву. «Та ні, просто погуляти» – відповів я.

В електричці практично не було вільних місць. Більшість людей були decorated, в одязі з символами Канади, з прапорцями, з розмальованими в червоно-білі кольори обличчами. Досить багато дітей – багато канадців взяли відгули, щоб всією родиною насолодитися Олімпіадою. На станціях чергують поліцейські, машиніст поїзду робить незвичні об’яви: «Слідкуйте за речами довкола вас. Повідомляйте про підрозрілі речі.». Але очевидно, що канадці ще не звикли до необхідності бути «начєку» – просто біля входу в купу навалені величезні сумки з спортивним обладнанням в яких можна заховати слона. Я дивлюся на ці сумки з підозрою і мені неприємний сам факт, що я починаю задивлятися на сумки.

Черга біля ліфта на найбільший в центрі Ванкувера станції Waterfront куди прибуває наша електричка. Більшість людей з візочками терпляче чекає, шуткує і мають гарний настрій. І лише одна пара бігає від черги до черги і обурюється, що їх не пускають з візочком на ескалатор. Високі добротні чоботи і темний гарно підігнаний по фігурі одяг жінки з цієї пари підказує мені, що вони нещодавно приїхали сюди з Європи. Я б наівть сказав південної або південно-східної Європи, ось такий я шерлокхолмс. І те, що англійська у них гарна ніяк не впливає на моє рішення – стиль поведінки, одягу такий самий індетифікатор, як і акцент. Нарешті ця пара кудись втекла, а ми дочекалися своєї черги і піднялися від рівня океану нагору – у даунтаун.

Станція Waterfront і так завжди людна, сьогодні просто вібрує. Розмальовані з прапорами пасажири плюс не менш декоровані поліцейські і волонтери транспортного підрозділу у яскравій формі. Відразу біля станції прилаштувався олімпійський павільйон ФРН. В центрі міста з десяток павільйонів представництв різних країн світу і провінцій Канади, але, схоже, німці вирішили бути оригінальними. Вони просто поставили величезну білу палатку в найлюднішому місці, в 500 метрах від Олімпійського вогню і пригощають пивом і сосисками. Тому в довжелезній і повільній черзі до німецького павільйону немає відвідувачів з дітьми, зате помітні веселі дівчата в коротких спідницях на високих підборах. У кожного своя олімпіада.

Ми піднялися вгору по Seymur і стали в швидку чергу до павільйону Канадської Півночі – Northern House, де нічим не пригощали, а посеред опудал білих ведмедів, полярних биків, гігантських ескаваторів і різних снігоходів ми примостилися просто на підлозі і дивилися «змагання нанайських хлопчиків»… А, трохи не забув. Піднімаючись вулицею ми зустріли українських олімпійців – двоє дівчат і одного хлопця в олімпійських курточках Ukraine і жовто-блакитних шапках. «Добрий день» – звернувся я до них коли ми порівнялися – «Як справи?» «Дякуємо, добре!» – сказала одна дівчина. «Спасибо, все хорошо» – вторила інша, ми коротко обмінялися посмішками і кожний пійшов своєю дорогою… Отже в Northern House хлопчики з провінції Нунавут демонстрували традиційні змагання ескімосів – стрибали з колін в довжину і стояли на пальцях рук. Потім ми пройшлися закритими для транспорту вулицями, які мені чимось нагадали перекритий на вихідні Хрещатик в Києві або пішоходні вулиці в Монреалі та Калгарі – ті самі торговці кольоровими кульками і сувенірами, пари кави, пива і вина в повітрі, перекупщики олімпійських квитків, просто бомжі попрошайки… Черги до павільйонів і на розважальні атракціони. «Черга довжиною в чотири години…» почув я уривок розмови двох охоронців в фуражках з британськими коронами і жовтих вітровках Sheriff.

Ми пройшлися аж у інший «неолімпійський» кінець Ванкувера, де під пальмами по набережній West End так само, як наче в місті нічого не відбувається, чинно прогулювалися місцеві геї і російськомовні бабушки. Зупинилися біля нової скульптурної експозиції на Pacific Street і Beach Avenue біля нас як з підземлі з’явився місцевий дідусь якій охоче нам розповів що «це фігурка одного і того самого китайського дідуся в різному настрої». Пройшлися біля розкішних яхт північного узберіжжя Coal Harbour – цього центрального району теж надиво мало торкнулося олімпійське збудження, якщо не рахувати привітних поліцейських на кожному кроці і строкатої захисної огорожі біля готелів з гостями олімпіади.

Врешті, коли вже стемніло, ми повернулися назад до Waterfront, назад у вир довколаолімпійського збудження. Центральний елемент і місце загального поклоніння тут – величний Олімпійський вогонь. Композиція з пяти вогнищ, чотири з яких символізують чотири індіанські народи, що мешкають в районі міста, а п’ятий вогонь над ними – власне Олімпійське вогнище. Підхід до вогню перекрили для публіки високими гратами. Біля грат зібралося декілька сот туристів з фотоапаратами. Якийсь чоловік в червоно-білій курточці «Poland» тягнеться вгору і піднімає свій фотоапарат на штативі понад гратами, щоб зробити якісний знімок. Я спостерігаю ззаду і підказую «Do góry… Do góry… Your image got cut on its top». Чоловік дочекався поки спрацює таймер фотокамери, потім повернувся до мене і якусь секунду думав якою мовою до мене відповісти. Відповів добротною англійською, з чого я зрозумів, що це скоріше за все місцевий поляк. Або спортсмен з Польщі, але титулований, бо з свого волонерського досвіду я знаю, що спортсмени чемпіони розмовляють англійською набагато краще ніж олімпійці новачки.

Ми повертаємось електричкою назад в передмістя вже затемно. Поїзд був стомлений і червонощокий. Просто біля входу в вагон в купу навалено лижне обладнання, сноуборди і якісь величезні сумки. За вікном темно і багато людей дрімає, навіть ті, що стоять. Коли ми повернулися на рідну вулицю якраз пійшов дощ, вчасно.

Диригент Симфонічного оркестру Ванкувера пан Bramwell Tovey відмовляється грати під фонограму на відкритті Олімпіади 2010. А раптом хтось з музикантів візьме фальшиву нотку… Насправді, пояснень від організаторів немає. Але поза сумнівом один з резонів “за фанеру”, що так грати прогнозованіше, безпечніше. Залишається чекати коли хтось запропонує сісти людям на візочок з кнопочками, адже ходити ногами так небезпечно, завжди можна послизнутися і впасти :-)

Насправді питання не риторичне. Надлишкова боротьба різних функціонерів за “додаткову безпеку” коштує людству великі гроші і робить наше життя все більше пластиковим. Вся надія на таких от диригентів, які одного дня можуть протиставити своє визнане ім’я ненажерній машині номенклатурного комфорту. І лише вони, бо прищаві панки і анархисти, що буцаються з поліцією перед телевізійними об’єктивами, нічого вирішити не можуть. Панки розумнішають і з роками стають відповідальними начальниками в ЄС.

На додаток послухайте розкішну серію подкастів від CBC, де той самий пан диригент розшифровує музику (всі девять симфоній!) Бетховена.

На фото новообраний мер міста-мегаполісу Ванкувер, Британська Колумбія, Канада пан Грегор Робертсон (Gregor Robertson). Після прес-конференції у міській бібліотеці пан Грегор заправляє штанини у шкарпетки, сідає на велосипед і повертається до свого офісу. Ось так просто. Ось так правильно. І хоча я не живу в самому Ванкувері і не міг голосувати за молодого-зеленого мера, все одно – це мер мого міста.

Фото копія з сьогоднішнього числа газети The Province