“Ukraine formed new coalition around Yanukovych” – цей рядок англійською мовою я щойно побачив боковим зором на екрані беззвучного телевізора, що висить на стіні в звичайній ванкуверській кавярні. Мої колеги продовжували пити каву і розмовляти про несподіваний мокрий сніг надворі, а я собі подумав: “Якщо ось так в одну строчку CTV дає новину, то певно припускається, що канадська публіка знає, хто такий Янукович”. Запитати у моїх колег чи знають вони хто такий Янукович я не вважав доречним – якщо кожен німець або китаєць, що працює зі мною почне ось так перейматися проблемами своєї національної громади… Подумаєш, в Німеччині, скажімо, уторвили нову коаліцію. Рутина. Так і в Україні – рутина вже насправді. Те, що цю коаліцію утворили перебіглими “тушками”, що опозиційний уряд прийшовши до влади з першого ж дня почав експериментувати над конституційними нормами так само, як ті кого вони за це саме пять років критикували… Що стара-нова еліта досі не навчилася домовлятися, як личить політикам… Українська рутина, правильніше сказати.

В час коли український народ приречено готується відсвяткувати 8 березня, в голову лізуть різні альтернативні думки. Що ми є таке? Що примушує українців ЦЕ святкувати? Згадуючи про далеке минуле я нечасто згадую про СРСР, а скоріше про УРСР. Тому, що моє минуле, як і минуле великої більшості українців народжених до 1991-го не має ніякого практичного відношення до федерального розрекламованого бренду СРСР. Насправді ми продукт своїх національних соціалістичних республік. На відміну від українцв канадці розуміють цю різницю між state (державою) і country (країною) набагато краще і глибше. Було б дуже корисно, якби і українці зрозуміли цю різницю. Проживши більше 30-ти років в Україні особисто я бачив СРСР лише декілька разів.

Вперше я побачив СРСР в 1983-му. В Москві на Красной Площаді було холодно і порожнє, під кожною ялинкою ховалися чекіст і маленькі москвичи, мої однолітки зі схудлими синіми від холодного вітру обличчами, просили у туристів жувачки. Я бував в РФ і після цього, але це були подорожі до спальних районів Москви, в хворий алкоголізмом Лєнінград, тобто в РСФСР, але вже не в СРСР. Друга моя зустріч з СРСР відбулася в 1987-му: в СА – на плацах, в казармах і на аеродромах радянської армії. Так, це були два роки в СРСР, саме в СРСР, які ніякого відношення не мали до укладу і порядків національних республік, навпаки, були з ними в глибокому матеріалістичному конфлікті. Відслуживши “від приказу до приказу” і повернувшись в свій мирно посопуючий на обочині цивілізації УРСР я найперше спалив у київському дворику свій комсомольський квиток і практично з цього моменту духовно порвав з усім радянським.

Я не святкую і не підтримую всі ціі 8.03, 23.02, 1.05,.. вже давним давно, десь з 90-х минулого тисячерічча, і це мені дуже допомагає в повсякденному житті. Боротьба з совком, як з алкоголізмом потребує воздєржанія і змін звичок.

Переслуховуючи чергову сирувату на мій смак дискусію виробництва “Каналу громадського подкастінгу” мені раптом вистрелило те, що її ведучий Стас Шумлянський сказав про мовну ситуацію в сьогоднішній Україні. Він сказав приблизно наступне: “ту ситуацію, як зараз в Україні, коли більшість людей не відокремлюється в свої мовні громади, а можуть підтримувати розмову одразу двома мовами це якраз і можна назвати справжньою двомовністю”. Звучить несподівано, але схоже, що Стас сенсаційно правий.

Я вже писав колись, що регулярно передивляючись і переслуховуючи теле і радіо програми з десятку різних країн довкола світу, спілкуючись в реалі я ніколи і ніде крім України не чув, щоб люди переключалися між двома різними мовами в рамках однієї дискусії. В Україні цей феномен широко поширений як в медіа так і при спілкуванні один на один. Я не аналізую зараз це добре чи пагано – це просто факт. В офіційно двомовній Канаді нічого подібного не існує: або дискусія точиться англійською, або французькою і всяке переключення між мовами носить яскравий присмак “політичного моменту”. Окремо чисто франкомовні канали, окремо чисто англомовні і людей, що здатні дивитися і слухати обидва потоки (знають обидві мови) лише 17%. Ще у меншого відсотку в реалі є бажання споживати інформацію обома мовами. У мене немає сумніву, що такої on flow двомовності як у українців не існує в офіційно двомовних Бельгії і Швейцарії – просто я час від часу дивлюся їх франкомовні телепрограми.

Тобто ті, що мріють про двомовність в Україні – ось вона, насолоджуйтесь. Всяка спроба врівняти офіційно статус російської і української призведе до маргіналізації другої державної мови – української (про це також сказав Стас Шумлянський). За маргіналізацією автоматом прийде радикалізація і от тоді лише мріяти можна буде про таке цивілізоване співіснування паралельних мов, як в Канаді, Бельгії або Швейцарії.

Насправді зрозуміло, що високий статус російської мови в Україні підтримується зовні широкою присутністю російських медіа і їх інформаційним домінуванням на українському ринку. Якщо рософіли насправді мріють про внутрішній баланс української і російської мов, тоді приберіть цей зовнішніій вплив і можна говорити про рівний статус. Але це практично неможливо, тому неможлива і реальна двомовність у разі надання російській і українській мові однакового статусу. Реальна двомовність, у всіх її оригінальних формах, це в сьогоднішній Україні, принаймні мені це виглядає саме так.

Зимові Олімпійські ігри в Ванкувері закінчилися… Будуть ще паролімпійські, але мене там вже не буде. Дуже особливий день: робочий (як для волонтера), святковий (як для всієї Канади) і трохи сумний. Загалом – дуже сподобалося бути волонтером на великих спортивних подіях, сподіваюся не останній раз.

У подкасті згадується:
Sea To Sky хайвей
Олімпіада в твоєму місті це здорово і корисно

Олімпіада корисна місту. Вона на лише примушує провести нову гілку метро і побудувати нові спортивні споруди, але й струшує все вкрите пилом на задньому подвір’ї міста. Все те другопланове, всю важку інфраструктуру міста, всі зв’язки між його службами і конторами перевіряються на червивість. Нагору піднімаються всі проблеми про які забули або хотіли забути. Навіть місцеві жовті газети в Ванкувері перестали писати про костюми гангстерів і про проблеми з зайвою вагою у вчорашніх зірок, а рясніють заголовками про недосконалості інженерних систем і про перевитрати бюджету міста.

І Монреаль, і Калгарі ДО і ПІСЛЯ Олімпіади – це різні міста. Я чув про це багато разів від мешканців цих пост-олімпійських міст, спостерігав цілі хвилі спогадів на сторінках місцевих газет, але ось нарешті сам опинився в центрі олімпійського міста і відчув цей “інфраструктурний поштовх” у всій силі. Так само Київ, Донецьк, Харків, Львів стануть трохи іншими містами після проведення Євро-2012. Кращими, цивілізованішими і привабливішими.

Що стосується мене особисто, то своє відношення до спорту, до здорового спосібу життя мені доведеться переглянути. Впевнений великі тисячі мешканців міста зроблять такий самий висновок. Одна справа ліниво дивитися по ТБ ящику спортивний блок новин, як на недоречний додаток до реклами фастфудів, а інша ось в такій концентрації відчути на що здібне людське тіло, настійливість, інженерний розум. Все це ходить сьогодні по тих самих вулицях, розминається поруч на тих самих доріжках по яких топчешся і ти, але ти продовжуєш виживати, а той, хто “у формі” раз… і піднімаються на гору, стають прикладом. В олімпійському місті спорт перестає бути абстракцією, він стає привабливим і повсякденним – і це чи не найбільша безпосередня користь від Олімпіади. Ну і, також, інфраструктурна користь.

Навіть таке, начеб-то ідеальне місто, як Ванкувер, яке стабільно входить до пятірки найкращих для життя в світі, виглядає далеко не ідеальним на перегиб. Все могло бути і краще, слабкі ланки інфрастуктури міста могли б бути сильнішими – це ніколи так не помітно як у ці дні. Розслабленість, усміхнена релаксація центральної вулиці Вістлера, про яку зауважують шановні коментатори на моєму журналі, вона лише на цій показовій вулиці, панове. Вже на сусідній тупцює від холоду вартовий поліцейський, засмальцьований волонтер транспортник записує хвилини руху чартерних автобусів, розпарений кухар виходить з ресторану, щоб розправити плечі і дихнути прохолодного кисню, продавець в сувенірному магазині працює без вихідних вже третій тиждень… Та й сам квиток на спортивні змагання, добові в готелі коштують досить багато цим на вигляд розслабленим і на вигляд безтурботним пішоходам.

Писав це колись про українську Збірну на футбольному чемпіонаті, пишу зараз про Оліміпійську збірну. Спостерігаючи українських атлетів по телевізору і в реалі я бачу, по очах бачу, що вони не відчувають внутрішнього спокою і в команді немає тієї гармонії, яка так необхідна, щоб машинка успіху працювала.

Тому, хто скаже, що українській гармонії зараз заважає економічна ситуація я абсолютно НЕ згоден. Всі мої спостереження говорять про те, що такий фактор, як “економічна ситуація в країні” мало впливає на настрій, самопочуття людини. Впливає скоріше сприйняття ситуації, рівень депресивності, також рівень освіченості, теоретична і фізична підготовка. Останні фактори мають лише дотичне відношення до матеріального статку. Зважаючи на відверто депресивний уклін українських масс медіа, на реальність інформаційної війни проти України з її настійливим putting down all Ukrainian matters – у мене, врешті, немає сумнівів щодо основних винуватців успішності виступу українських олімпійців.

Звідси, до речі, і звичний “вибуховий” характер українських перемог у спорті. Коли українські спортсмени “ловлять кураж”, то раптом включаються високі швидкості, спрацьовують домашні заготовки і все як по маслу. Варто втратити кураж, виявляється, що нічого більше крім куражу немає, немає тієї психологічної вісі. Обличча стають сумними, емоційні гормони перестають спрацьовувати, настрій падає на долину і команда швидко програє.

Доречі, потрібно зауважити, я маю задоволення бачити впевнені і сконцентровані погляди в українській команді. Я не хочу називати імен, щоб нікого не образити, але люди з внутрішнем стрижнем і комфортом в українській команді є і, хоча вони поки що не завоювали медалей, вони не пасуть задніх по результатах. Психологічний стан це дуже багато, але це не все. Також хочу зауважити, що зауваження про “проблеми з внутрішнім комфортом” великою мірою стосуються і деяких канадських олімпійців, хоча тут ситуація назагал краща. У канадців є скоріше “проблема мотивації” і lack of ambitions, але це вже зовсім інша розмова.

PS. Назва першого “нової споруди” яку я забув під час зйомки – Vancouver Convention Centre

Вчора у мене був вихідний. Я посадив свого молодшенького у візочок і, скориставшись, що електричка West Coast Express у ці дні має подовжений розклад, вирушив у подорож з свого передмістя до центру мегаполіса Великий Ванкувер – до даунтауну. Ми трохи запізнювалися, і мій хлопчик отримував задоволення від того, як швидко тато його катає : -) В ста метрах від колії з одного з кіосків нам на зустріч несподівано вистрибнув збуджено-радісний чоловік в джинсах і світері “Canada”: «Безкоштовна кава!» Виявилися, що це четрвірка волонтерів нашого муніціпалітета роздають каву і пляшечки води всім тим, хто «їде на Олімпіаду». «У вас французький акцент» – несподівано заявила мені одна жіночка волонтер. «З огляду на те, що я майже чотири роки жив у Квебеку…» – відшуткувався я. «А на які змагання ви їдете дивитися?» – продовжувалася цікавитися жіночка наливаючи молоко в мою каву. «Та ні, просто погуляти» – відповів я.

В електричці практично не було вільних місць. Більшість людей були decorated, в одязі з символами Канади, з прапорцями, з розмальованими в червоно-білі кольори обличчами. Досить багато дітей – багато канадців взяли відгули, щоб всією родиною насолодитися Олімпіадою. На станціях чергують поліцейські, машиніст поїзду робить незвичні об’яви: «Слідкуйте за речами довкола вас. Повідомляйте про підрозрілі речі.». Але очевидно, що канадці ще не звикли до необхідності бути «начєку» – просто біля входу в купу навалені величезні сумки з спортивним обладнанням в яких можна заховати слона. Я дивлюся на ці сумки з підозрою і мені неприємний сам факт, що я починаю задивлятися на сумки.

Черга біля ліфта на найбільший в центрі Ванкувера станції Waterfront куди прибуває наша електричка. Більшість людей з візочками терпляче чекає, шуткує і мають гарний настрій. І лише одна пара бігає від черги до черги і обурюється, що їх не пускають з візочком на ескалатор. Високі добротні чоботи і темний гарно підігнаний по фігурі одяг жінки з цієї пари підказує мені, що вони нещодавно приїхали сюди з Європи. Я б наівть сказав південної або південно-східної Європи, ось такий я шерлокхолмс. І те, що англійська у них гарна ніяк не впливає на моє рішення – стиль поведінки, одягу такий самий індетифікатор, як і акцент. Нарешті ця пара кудись втекла, а ми дочекалися своєї черги і піднялися від рівня океану нагору – у даунтаун.

Станція Waterfront і так завжди людна, сьогодні просто вібрує. Розмальовані з прапорами пасажири плюс не менш декоровані поліцейські і волонтери транспортного підрозділу у яскравій формі. Відразу біля станції прилаштувався олімпійський павільйон ФРН. В центрі міста з десяток павільйонів представництв різних країн світу і провінцій Канади, але, схоже, німці вирішили бути оригінальними. Вони просто поставили величезну білу палатку в найлюднішому місці, в 500 метрах від Олімпійського вогню і пригощають пивом і сосисками. Тому в довжелезній і повільній черзі до німецького павільйону немає відвідувачів з дітьми, зате помітні веселі дівчата в коротких спідницях на високих підборах. У кожного своя олімпіада.

Ми піднялися вгору по Seymur і стали в швидку чергу до павільйону Канадської Півночі – Northern House, де нічим не пригощали, а посеред опудал білих ведмедів, полярних биків, гігантських ескаваторів і різних снігоходів ми примостилися просто на підлозі і дивилися «змагання нанайських хлопчиків»… А, трохи не забув. Піднімаючись вулицею ми зустріли українських олімпійців – двоє дівчат і одного хлопця в олімпійських курточках Ukraine і жовто-блакитних шапках. «Добрий день» – звернувся я до них коли ми порівнялися – «Як справи?» «Дякуємо, добре!» – сказала одна дівчина. «Спасибо, все хорошо» – вторила інша, ми коротко обмінялися посмішками і кожний пійшов своєю дорогою… Отже в Northern House хлопчики з провінції Нунавут демонстрували традиційні змагання ескімосів – стрибали з колін в довжину і стояли на пальцях рук. Потім ми пройшлися закритими для транспорту вулицями, які мені чимось нагадали перекритий на вихідні Хрещатик в Києві або пішоходні вулиці в Монреалі та Калгарі – ті самі торговці кольоровими кульками і сувенірами, пари кави, пива і вина в повітрі, перекупщики олімпійських квитків, просто бомжі попрошайки… Черги до павільйонів і на розважальні атракціони. «Черга довжиною в чотири години…» почув я уривок розмови двох охоронців в фуражках з британськими коронами і жовтих вітровках Sheriff.

Ми пройшлися аж у інший «неолімпійський» кінець Ванкувера, де під пальмами по набережній West End так само, як наче в місті нічого не відбувається, чинно прогулювалися місцеві геї і російськомовні бабушки. Зупинилися біля нової скульптурної експозиції на Pacific Street і Beach Avenue біля нас як з підземлі з’явився місцевий дідусь якій охоче нам розповів що «це фігурка одного і того самого китайського дідуся в різному настрої». Пройшлися біля розкішних яхт північного узберіжжя Coal Harbour – цього центрального району теж надиво мало торкнулося олімпійське збудження, якщо не рахувати привітних поліцейських на кожному кроці і строкатої захисної огорожі біля готелів з гостями олімпіади.

Врешті, коли вже стемніло, ми повернулися назад до Waterfront, назад у вир довколаолімпійського збудження. Центральний елемент і місце загального поклоніння тут – величний Олімпійський вогонь. Композиція з пяти вогнищ, чотири з яких символізують чотири індіанські народи, що мешкають в районі міста, а п’ятий вогонь над ними – власне Олімпійське вогнище. Підхід до вогню перекрили для публіки високими гратами. Біля грат зібралося декілька сот туристів з фотоапаратами. Якийсь чоловік в червоно-білій курточці «Poland» тягнеться вгору і піднімає свій фотоапарат на штативі понад гратами, щоб зробити якісний знімок. Я спостерігаю ззаду і підказую «Do góry… Do góry… Your image got cut on its top». Чоловік дочекався поки спрацює таймер фотокамери, потім повернувся до мене і якусь секунду думав якою мовою до мене відповісти. Відповів добротною англійською, з чого я зрозумів, що це скоріше за все місцевий поляк. Або спортсмен з Польщі, але титулований, бо з свого волонерського досвіду я знаю, що спортсмени чемпіони розмовляють англійською набагато краще ніж олімпійці новачки.

Ми повертаємось електричкою назад в передмістя вже затемно. Поїзд був стомлений і червонощокий. Просто біля входу в вагон в купу навалено лижне обладнання, сноуборди і якісь величезні сумки. За вікном темно і багато людей дрімає, навіть ті, що стоять. Коли ми повернулися на рідну вулицю якраз пійшов дощ, вчасно.

Це був мій четвертий волонтерський день тут на Олімпіаді в Ванкувері. Я взяв з собою диктофон і робив такі собі нотатки на ходу.