Продовження. Початок: Епізод 1

****
Дощ несамовито барабанив по вікнах, як наче природа кулаками намагалася достучатися через залізобетон до мішканців міста: “Так, ми з вами домовилися, ми уклали договор про співіснування і баланс інтересів. Так, ви спроектували і класифікували всі мої епохи і катаклізми, від первісного Великого Вибуху до наступного Льодникового періоду. Ви впіймали мене за промені Сонця і запакували дощові потоки з дахів хмарочосів у біо-пакетні турбини електростанцій. Але слухайте, це я, природа, ваша мати, я стукаю у ваші вікна, дахи і стіни, а ви – лише мої обласкані долею діти”. Цей стук дощу був гучним і відчайдушним, природа втратила свою магію і вплив на серця і уяву землян, її не боялися. Її, як погордого ширококрилого птаха впіймали, прорахували і класифікували. У другій половині 21-го сторічча стихли всі гарячі дискусії довкола антропогенного впливу на природу. Кліматична матриця була остаточно добудована і стала настільки ж класичною, як і періодична таблиця хімічних елементів. Увага честолюбивих науковців, великі гроші на грантові дослідження перенеслися десь за іоносферу в космос, у глибини океану та нетрі земного ядра…

Сільвестр відпочивав напівлежачи в кімнаті відпочинку в своєму офісі на 52-му поверсі в самісенькому центрі елітної Бізнес Слобідки на лівому березі Дніпра і слухав гуркіт дощу. Зроблений з чорного дерева масивний орел нависав над ажурним пьєзо-електичним коміном і дратував Сільвестра своєю кондовістю. Але ще більше його дратувала фізична неможливість зустрітися з потрібною людиною сьогодні на вечірці в Українсько-Американському Бізнес Клубі. Він отримав офіційне запрошення, але двері підземної зали Собору Вознесення в якому традиційно відбувалися зустрічи клуба і до якого від офісу десять хвилин пішки для нього сьогодні будуть зачиненими. Величезний старезний орел з деревяною потилецею так і висів на своєму місці, а Сільвестр залишався у паганому настрої.

Після того, як Сільвестр Бротський декілька років тому програв за один рік 36 спірних кейсів Податковій Адміністрації його Особистий Рівень Лояльності (ОРЛ) впав нижче рівня достатнього для проходження в виборні структури, але найбільш неприємне – перед ним зовсім не образно, а фізично закрилися двері багатьої VIP вечірок. Тобто він буквально не міг пройти далі лінії дверей з рівнем охорони всередині вище 2-го. І справа навіть не лише в тому, що він тепер був непрохідний на необхідні для розвитку бізнесу тусовки. Справа ще й в його честолюбивому характері – Сільвестр був не просто підприємцем, а й надзвичайно активною людиною по натурі – якість успадкована від його відомого дідуся, відомого на початку сторічча київського бізнесмена Михайла Бротського.

Лише сполука підприємливості і соціальної причетності дозволяла Сільвестру почуватися серед людей, як в своїй тарілці, бути впевненим у собі. Останні декілька місяців Сільвестр почувався некомфортно, часом депресивно. Ці проблеми з особистим профайлом хвилювали його настільки, що він перестав слідкувати за дієтою і, як результат він помітно додав у вазі.

- Я забув, коли бачив тебе в тренажерному залі, Сільвестр – сказав, зручно вмощуючись у крісло його товариш і партнер по бізнесу Стів Оренчак, канадський експатріот. – Тебе зараз частіше можна зустріти в туалеті ніж в тренажерному залі…

- Ой, пєрєстань, Стів – вибухнув Сільвестр додаючи для експресивності російські слова. Такі слова підкреслювали, що перед вами спадковий жорсткий місцевий бізнесмен. Жорсткі слова часом допомагали поставити крапку в затяжних перемовах з особливо дрібязковими переговорниками. Сільвестр мав переважно бізнес з місцевими постачальниками і споживачами, багато звязків було успадковано від батька. Такі бізнесмени як він тепер у меншості, але бути частиною більшістю ніколи не було в харакреті Бротських. Він вдохнув і продовжив спокійніше – Облиш… Я зараз коли рухаюсь, я відчуваю біль. Ось тут…

Сільвестр припідняв одну ногу і хлопнув себе рукою по сідниці. Він відкинувся у креслі, а потім рвучко підхопився на ноги, так енергійно, що рама крісла протяжно запищала, як колії на повороті. Він взяв з підлоги синтетичну “шкуру ведмідя” яскраво червоного кольору в зелену стрічку і накинув його на голову деревяного орла.

- Щоб я його тут більше не бачив, орла цього. Попроси консьєржа, щоб прибрали, я куплю щонебудь на це місце. Не люблю цю… це агресію минулого. Щось потрібно міняти…

З тих пір, як в 2020-му світовим урядом був прийнятий Zipp закон (Закон Про Персональний Профайл, в народі прозваний ZiPP) у тих, хто як Сільвестр мав проблеми з профайлом, залишився фактично один шлях нагору: через активне само-лобіювання у медіа, розкрутку свого імені у соціальних мережах. Лише високий соціальний рейтинг міг сперечатися з рейтингом лояльності, який кожному мешканцю планети щотижня виставляв пронизаний магістральними тетра шинами супер компютер десь в підземних лабиринтах ССБЛ (Світової Служби Безпеки і Лояльності) на Мальті.

Вступ **

Моя давня мрія – написати книжку, роман. Написане нижче – чергова проба пера. Писати – це серйозна робота. Колись, дасть Бог…

Ідея написати футуристичну урбаністичну розповідь про Україну виглядає мені привабливою. Зараз живу в суспільстві, яке, за деякими оцінками, на років 20-40 випереджає за соціальним розвитком українське. Якщо екстраполювати далі, вперед, відштовхуючись від Києва зразка 2000-го, який я памятаю, корелюючи з його сучасними тенденціями і з сучасними досягненнями міст Монреалю та Ванкуверу помножуючи все це на квадратичний поступ глобалізації, то без особливих втрат здорового глузду можна пофантазувати і про 2070-ті.

Так, це захоплюючий підхід! Описувати сьогоднішні Ванкувер, Монреаль, Канаду загалом важче. Купа реальних проблем, які важко вхопити за хвіст, бо завтра все вже зовсім інакше. Та сама тенденція, як в Україні, як і у всьому вже глобальному світі. Писати про майбутнє з майбутнього – ось це класно.

****

Вийшовши з ліфта Роман поклав руку на холодні перила клітки коридору і вдихнув вічноприсутній запах залізобетону. Він готувався до того, що чекати біля квартири Марії доведеться може і не одну годину. Ось тут на 17-му поверсі стандартної блочної 47-ми поверховки. На годиннику була 15-та година по Брюсселю. З тих пір, як ввели єдиний загальноєвропейський часовий пояс в Києві офіси закінчували роботу вже затемно. Чекати в кавярні було не більш цікаво ніж ось тут, зверху, звідки через вікно було видно Середнє місто. Роман не любив кави, але любив вигляд свого міста зверху.

Погляд з 17-го поверху мав ту перевагу, що вікна не заволочувалися хмарами зверху і не затуманювалися темним смогом знизу. Якраз десь посередині між долинним рівнем дешевих ресторанів і висотним рівнем дорогих офісів і розташовувалися квартири середньостатистичних киян сьогодні – в другій половині 21-го сторічча. Місто Київ інкорпорували в Gitmonataion East ще в 20-х роках і забудували так швидко, що між масивом нових висоток утворилися цілі коридори з старих, визнаних історичними будинків. Ось цей підсвічений вечірніми вогнями комплекс, на який Роман зараз дивився через пакетне вікно зверху колись був відомою дитячою лікарнею Охмадит. Зараз це територія якоїсь латиноамериканської держави – локальні уряди люблять купувати ось такі урбаністичні острівці своїх територій десь за океаном. Добре, що латиноамериканці зберегли історичний яскраво блакитний колір цього старого комплексу. Лікарня переїхала десь за Київ на схили Дніпра біля Канева. Після того, як карети швидкої допомоги стали гвинтокрилими немає особливого сенсу будувати лікарні безпосередньо в місті.

Місто Київ тепер має безліч вимірів, які вчать класифікувати в школі, але в яких плутаються навіть журналісти найпрестижніших сіті-кастів. І справді, що це: 15-ти мільйонний діловий і культурний меґаполіс в Gitmonataion East, столиця національної держави Україна, адміністративний центр Європейського Союзу, центр майже мільйонних американської, єврейської і скандинавських громад експатріотів, мекка християнства східного обряду, принада для велотуристів з усього світу з його відомими на весь світ надземними сіті-треками?.. Після того, як кордони формалізувалися, перестали бути територіальними, а квиток на міжконтенинтальний літак став простою доплатою до місячного проїздного Київ викристалізувався у блискучий меґаполіс в континентальній Європі. Багато істориків і соціологів вважає, що позбувшись жорстких кордонів і міжусобних обмежень минулого Київ, як і деякі інші історичні етно-культурні центри Європи не хаотично розрісся громадами експатріотів, а скоріше повернувся до свого природнього еко-соціального балансу.

- Ви на когось чекаєте? – запитала Романа жіночка з рюкзаком за плечима і велосипедною навігаційною насадкою в руках, що вийшла з ліфта.

- Так, чекаю на Марію з 1712-ї – відповів Роман

- То Ви б пійшли у кавярню “Друга Чашка”, там цікавіше – порадила жіночка вимірюючи поглядом незнайомця – знаєте, я б порадила новий сорт кави, вони зараз випаровують…

- Я не п’ю кави – трохи роздратовано перебив Роман. “Вона ж бачить, що я не психопат якийсь, причепилася от… В жовтій цивільній зоні можу стояти де захочу”. Жіночка розвернулася і відчинила двері однієї з квартир. Через пару хвилин вона буде знати про Романа не лише його ім’я, адресу і рік народження, а й адреси його соціальних сторінок, які він сам додав до свого публічного профайлу. Кожна людина на Землі зараз носить магнітну браслетку з публічним профайлом без якої зараз не зайдеш практично нікуди – ні в приміщення, ні в транспорт, не заведеш двигун авто і не розрахуєшся кредиткою. Звісно, як мешканець квартири вона може перестрахуватися і викликати охорону до нечемного візитера, але охорона скоріш за все навіть не відірве свій зад – у Романа все нормально з профайлом.

Роман закінчив коледж Інформатики в Британській Колумбії отримавши диплом бакалавра по фаху Відносини Компютера і Людини (Human Computer Interactions). Це дуже популярна стара інформаційна дисципліна, яка зародилася десь на зорі компютерної ери, але Роман до диплому мав ще й публікації, рівень Адмін-інтенданта у впливовій локальній соціальній Веб мережі і досвід роботи волонтером в міжнародному еко-космічному проекті. В його чистому профайлі не було навіть тікетів за неправильну парковку – такими не цікавиться муніціпальна охорона.

Пропоную вашій увазі коротеньку розповідь з серії ностальгійних спогадів дитинства, які я час від часу викладаю на сайті однієї чернігівської газети. Село Краснопілля і його околиці, про які я пишу нижче, і де пройшли можливо найромантичніші тижні мого дитинства, знаходиться на кордоні Чернігівської і Сумської областей. По стилю ці розповіді скоріше романтичний дитячий примітивізм. Але саме так мені і бачився світ тоді – більше 30-ти років тому.

***
Ставок у Церковному

В самому Краснопіллі є два великих ставки: Коноплянка і Котонівка. В обох можна впіймати карасів і щучок. Можна ще поїхати на Стару Ферму за село на північ – там, серед яблуневих садів і болот, стоїть стара колгоспна ферма, а поряд з нею ставок Чучівка. Кажуть, що раніше на Чучівці зупинялися цигани табором. Цигани просили у рибалок рибу, притрушували сіллю і… з’їдали її сирою просто перед очима очманілих від такого селян.

Але справжня рибалка для мене, то було на ставку у хуторі Церковному. Там величезний ставок, на якому вітер інколи здіймає такі хвилі, які можна побачити лише на морі. Та то і було моє море. Годинами, днями, тижнями я сидів на ставку в Церковному спостерігаючи не так за поплавком, як за великими пінистими хвилями величезного ставка, мріючи про далекі світи, думаючи про все на світі. Ставок був настільки великий, що навіть коли сюди приїжджали на авто туристи з сусідніх сіл і містечок: Краснопілля, Добротова, Кролівця чи то навіть самого Коропа, і вмикали магнітофони на повну гучність, все одно ставок поглинав цей гамір і зберігав свою величну затишність.

Ставок у хуторі Церковному (за радянських часів називився ще “хутір Червоний Ранок”) був з двох частин: Новий ставок і Старий ставок. Старий виглядав дійсно старим: густо порослий очеретом, з зеленоватою мутною водою, в якій, втім, водилися золоті лини і такі ж золоті карасі. Старий ставок був набагато менше великого Нового. Над північним його берегом хилилися величезні старі верби. Над західним його берегом стелився густий і вологий листяний ліс. В очереті, оточеному вербами і дубами Старий ставок мав дуже тиху воду. Він був більше віддалений від хутора Церковного і все це робило його таємничим і трохи страшнуватим для малого рибалки.

Новий ставок був відразу через греблю і тягнувся від Старого на північ вздовж хутора аж десь до кордонів Сумщини. Він був просто величезного розміру, блищав світлою прозорою водою і ліс на його західному березі був не старий темний листяний, а свіжий хвойний. Світла і енергії повітря на великих просторах Нового було настільки багато, що ні ліс з високими соснами, ні ряди старовинних вербів на його кресах не могли стримати і заспокоїти його хвилювання.

Саме на Новому ставку було декілька піщаних пляжів, і на них приїжджали поплавати і позагоряти найкрасивіші місцеві дівчата. Вони дійсно були красиві: сильні, веселі, натуральні. Дівчата запаморочували своєю красою молодого зголоднілого рибалку, а я не знав навіть як познайомитися з місцевими незнайомками. Тоді я йшов собі геть до родичів на хутір, щоб попити свіжого молока з білим хлібом і повернутися назад на цей великий ставок з надією на нові враження і відкриття.

PS. Вся вся моя лірично-віршована творчість зібрана на маленькому підрозділі форуму Севама.

Прийняв от участь в конкурсі художніх перекладів на форумі українських поетів Севама. Переклав і інтерпретував твір ще одного українського іммігранта з США.

Президент Чекалін вийшов з залу прес конференцій дивлячись у підлогу. Охорона знала – якщо погляд президента опущений вниз, значить президент розсерджений. Передчуваючи неприємну розмову до нього наблизився держсеркретар Богов.

- Ну як все пройшло…

- Виклич мого писаря… Давай, терміново. – відрубав президент.

В кабінет зайшов керівник Депертаменту Зв’язків з Пресою. Намагаючись тихо закрити двері він довго стояв спиною до господаря кабінету. Президент незадоволено мугикнув і рвучко піднявся зробивши декілька кроків в сторону вікна.

- Вам потрібно бути більш кмітливими у вашому депертаменті – сказав він дивлячись у вікно.

За вікном відкривалася широка площа внутрішнього двору адміністрації президента. Падав білий сніг і чіплявся за виступи старовинної площі відтінюючи контури середньовікової споруди білими смугами. Цю внутрішню площу не показували по телевізору але сама площа бачила багато. Сніг падав на холодну бруківку і піднімався протягами вітру назад вгору, до сірого непрозорого неба.

В кабінеті було троє. Чиновник з білим від переляку обличчам і два керівника держави. Держсекретар Богов сидів в на темному кріслі в глибині кабінету і переглядав якісь папери. Президент нарешті повернувся від вікна до візитера.

- Я щойно повернувся з прес-конференції, ви її бачили сподіваюся – почав він спираючись обома руками на кремезний дубовий стіл. – Що ви мені там понаписували про проблеми з демократією в Рутенії?

Чиновник подивився на президента впевненим поглядом. Він був не новачок в коридорах влади і за довгі роки знав чого варто боятися. Боятися варто невизначеності. А зараз йому нарешті стало зрозуміло чого хоче від нього президент, навіщо викликав до себе. Тепер старий чиновник не боявся але і не відповідав на запитання. Президент звів брови від здивування.

- Що? Ви не зрозуміли питання? – президент Чікалова це почало дратувати, він відійшов до стола і почав обходити візитера – Я читав жураністам текст, який підготовула ваша служба для прес-конференції. В тесті йдеться, що західні держави підтримують Рутенію не дивлячись на те, що там “проблеми з демократією” і навіть деспотія… Що за чортівня?! У рейтингу ООН Рутенія стоять на тридцять позицій вище нас за “рівнем демократії”! – президент сказав останні слова жестикулюючи руками і показуючи пальцями, що “рівень демократії” потрібно взяти в лапки. – Ну, і як я виглядав при цьому? Кисло? Як я виглядав я вас питаю?.. Та поверніться до мене обличчам, чорт забирай!

Чиновник повернувся і дивився просто перед собою. Дивився не на, а наче скрізь президента і мовчав. Раптом втрутився держсекретар Богов.

- Я думаю ми можемо відпустити товариша – сказав він впевненим голосом.

Президент все ще дививився в очі мовчазному чиновнику. Він не любив такі ситуації, він – президент Чекалін господар у цьому кабінеті. Але Богову пробачалося багато. Він ківнув чиновнику:

- Можете йти.

Керівник департаменту обійшов президента і зачинив за собою двері. Богов сказав:

- Розумієш цей текст тобі писав не департамент зв’язку – держсекретар перейшов на “ти” до президента. Це підкреслювало конфеденційність сказаного. – Ми найняли тих хлопців, що займаються стретегічним плануванням. Вони запланували спецоперацію, бузу,.. такий собі бардачок в Рутенії. Але не пійшло там у них, ти ж знаєш… проект призупинили, а цей текст вже пройшов у твою канцелярію… Системна помилка, розумієш.

Президент сумно посміхнувся. Раз траплаються системні помилки, значить є система, значить система працює. Значить все нормально за великим рахунком.

Він знову підійшов до вікна. Сніг все ще падав. Тихо падав на обнесений муром старовинний плац, так само тихо, як на тисячі інших площ і домівок у його країні. Його великій країні. І ніяка помилка не зупинить ходу її історії.

В кожному парадному нашого дев’ятиповерхового будинку на Борщагівці жило від двадцяти до п’ятисядесяти дітей однолітків. Один будинок, вісім парадних, біля трьохсот однолітків в одному будинку! У нашому Першому під’їзді жило напевне найбільше – 51. П’ять десятків дітей роїлося у одному залізобетонному коридорі типової радянської девятиетажки. Коли ми переїхали туди з красивої але маленької квартири у центрі міста мені не було і двох років. Ці особливі роки дитинства я називаю своїм першим життям. Потім була міграція у другий район, студентське життя, другий суспільний зріз Києва, а звідти у третє життя за кордоном… Але вже ніколи не повториться та особлива естетика мого урбаністичного радянського дитинства.

Переповнений дітьми, від прямолінійно аскетичної конструкції до свого контенту наш будинок був типовим радянським проектом. Лише в моєму класі вчилося сім чоловік з одного мого під’їзду. Були однокласники і у сусідніх під’їздах, але для прив’язаної до “свого пісочнику” дитини інше парадне це був як інший світ. Ми товаришували під’їздами і бачилися з іншими лише в школі.

Вона була не така як всі і не з нашого парадного, а з сусіднього Другого. Її звали Оля. Висока чорнява струнка дівчина з пухнастими губами і очима чужака у нашому світі… Де ти Оля зараз? Скоріш за все в США, де до десятого класу опинилися майже всі діти з нашого класу у кого у товстому класному журналі в графі національність стояло “єврей”. Ми штовхалися біля сірого у твердій обкладинці важкого журналу і кричали: “А ось подивись, Максим також єврей! А Костя – русскій! Ха-ха-ха.” Пустощі радянських дітей.

Здається це було в сьомому класі. У нас був дуже колоритний вчитель історії Олександр Васильович Котович. Завжди формально одягнутий, з рідіючим волоссям зачесаним назад, тонкими губами і очима впевненої у собі людини він був дуже простий з учнями, аж до грубощів простий. “Борщаговка! Ви всє будєтє работать на стройкє!” – кричав він російською на увесь клас, коли ми поводилися неуважно. Він хотів уваги, він знав стільки багато, настільки більше від нас, що наші пустощі здавалися нічим витрачанням часу і “протиранням штанів”. Він так поспішав поділитися цим знанням з нами, що його обличча наливалося червоним кольором, коли хтось йому заважав. “Іді сюда гєрой… Вон із класа!” Олександра Васильовича і боялися, і поважали, настільки він виглядав впевнений у собі і у своїй абсолютній правоті.

Того року КПРС постановила боротися з алкоголізмом. В Криму і в Карпатах почали вирубати сторічні виноградники. Черги біля горілчаних магазинів додалися до черг за ковбасою. Це дратувало Олександра Васильовича навіть більше ніж інших. Ми якраз проходили Нову Історію СРСР і всі ці контроверсійні постанови уряду щось мішали у його розумній голові. Він ставав злосним і роздратованим все частіше. Ми якраз закінчували цей білий підручник нової історії і теми ставали все актуальнішими.

Того дня тема торкнулася сучасної радянської армії. Тієї армії в якій вже сформувалася напівкримінальна “дідівщина” і починало формуватися цинічне “зємлячєство”. Але ми такого ще не знали. Ми взагалі-то цим всім не цікавилися, хоча від радянських учнів вимагалося щотижня бути присутнім на всмерть нудних і заформалізованих політзанятіях.

“Хто з вас знає, яка частина бюджету СРСР іде на армію?..” – запитав Олександр Васильнович і подивився на клас жорстоко прохолодним поглядом. “Нуу.. Дєті крестьян, то хто знає?” ходив між партами радянський вчитель. Всі боялися. Тоді він навмання обрав жертву проти парти якої він зупинився:
- Ольга Пєтраковская, отвєчай.

Ольга почервоніла, піднялася механічно від хвилювання розправляючи руками свою охайну доглянуту шкільну чорно-білу уніформу.
- 20%… – сказала вона невпевнено
- Садісь. І нікому такого нє говорі. Лучшє молчать. І готовіться работать на стройкє. Но в строй отряд тєбя всєравно нє возьмут, поетому ти будєшь работать на стройкє здєсь, на Борщаговкє! – почало заносити вчителя.
- Та какая разніца склько ідєт на армію, всє равно ето деньгі коториє государство зарабативаєт от продажі водкі… – несподівано сказала дівчинка. Сказала тихо але так, що всі почули.

У класі запанувала така тиша, як після розриву фантастичної вакуумної бомби. Сказати таке і кому, Котовичу?!! Вчитель стояв напроти Олі і дивився їй просто у очі. Він не розумів що відбувається. Інтриги вчителів за кращі години роботи, учорашня штовханина у черзі в гастрономі, в трамваї, всі ці авантюристічни постанови партії, всі ці проблеми і дискомфорт зараз змішалося в голові Олександра Васильовича у одну спіраль, торнадо яке нависло над головою цієї переляканої дівчинки.

- Та кто тєбє такоє сказал?!!
- Мама… І папа говоріл…
- Так твоя мама нічєго нє понімаєт вообщє!..
- Моя мама… Понімаєт больше Вас! – механічно захистилася дівчинка, вся червона від сорому і страху, намагаючись якщо не захиститися самій то захистити честь своїх батьків.
- Кто у тєбя родітєлі?!! Что за чєпуха!..

Пройшли роки. Сьогодні я розумію ким скоріш за все були батькі Олі. Інтелегентні, тихі, які завжди ходили парою. Якщо вони не боялися говорити про такі речі своїй єдиній доньці, не заклинали її такого нікому більше не говорити, вони були ніким, як радянськими дисидентами. Ось так в нашому затиснутому в залізобетон спальних районів і автобуси страшенно закомплексованму радянському суспільстві водилися “отщєпєнци” дисиденти. Як, чому, звідки?.. Були вони У так званому “кухонному” протесті, чи то у відкритому конфлікті з владою?.. Хто про це знає. Родина Олі як тихо поселилася так і тихо виїхала за пару років. І це було не в нашому парадному, а у чужому Другому.

Ukrainian lyrics. Translation in English

Її звали Наташа. Вона вчилася в 6-му класі і це було її перше кохання. Всі, хто подобався їй раніше були не такі як він. Він був красивий, уважний і його тато був військовий льотчик. І ще.. він не переносив крику. Коли фізрук кричав, він затуляв вуха долонями і вибігав із спортзалу. Кумедний, навіть у цей момент він був красивий. А ще він називав її “Ната”, не так як всі.

І ось перше побачення. Першого травня. Місто приготувалося до святкової демонстрації, а Наташа до зустрічи з ним. Домовилися, що він зателефонує зранку.

Трубку підняв дідусь Наташи, старий ветеран прикордонник. Дідусь читав “Аргумєнти і Факти”, “Совєтскій Спорт” і “Комсомолку”. Він теж чекав на дзвоник від друзів з якими щороку ходив колоною.

- Здравствуйтє, а Нату можна? – запитав він по телефону
- Кого?! – не розчув дідусь
- Нату…
- НАТО?! НАТО здєсь нєбило і ні-ког-да нє будєт!!! – кинув трубку роздратований дідусь.

Більше він з Наташою ніколи не розмовляв. Він не переносив крику.

Should you need something Ukrainian make that by yourself better

Великі українці народились за кордоном
А зараз вони в Україні
А я за кордоном
І зараз я їх розумію краще
Лише одну річ я не розумію
Що вони відчувають, коли дивляться
На небо України?

Для мене ці хмари
Це запах, це колір, це дотик
Це перша незрозуміла закоханість
І картина Шевченка “Катерина”
Ви бачили, які він там намалював хмарини?
А я не просто бачив, я запам’ятав

Тому що моє щасливе дитинство
Пройшло в Україні
І я лежав на її теплій землі
Дивлячись на оті хмарини
І ховався від дощу
У бабусі, в старій хатині
Де висіла картина “Катерина”

І ці фотографії неба України
Збивають мене наповал
Я втрачаю спокій, коли їх бачу
Встаю, зачиняю вікно
Закриваю свій життєвий простір
Для тих хмарин на хвилину…
Мені важко дається не бути в Україні

—
Більше українських хмарин тут

Краплі дощу. Краплі дощу падали на її обличча, падали на бровки тротуару, на жовто сіре листя. І все це виблискувало у жовтому світлі вогнів нічного міста.

Їй ніколи не бувало так добре, як о цій порі восени. Коли вечорами падав дощ, ще не дуже холодний, ще не сніг, ще з присмаком літа.

В навушниках грав молодий Бах. 3-я Сюїта. Ким потрібно бути, щоб придумати таку музику?

Тетяна вчилася в коледжі. Ще не інститут, вже не школа. Тетяна любила свій коледж, насамперед бо там вчилися всі її найкращи друзі. Насамперед Богдан… Всі вони носили схожий одяг. Нічого шкіряного – табу, побільше в”язаного, побільше синього кольору, така у них була мода. Вони не хотіли бути схожими на середнього сірого киянина. Бути самою собою, але іншою, ось чого хотіла Тетяна. А ще вона хотіла, щоб її любили. А ще… щоби ця музика і цей дощ ніколи не закінчувалися.

Як прикро, що все це може закінчитися. Просто хтось звернеться до неї, запитає щось, переб”є і цей чудовий темно жовтий настрій зникне. Зникне нараз, так бувало багато разів. Тому вона не хотіла, щоб закінчувався цей дощ, цей вечір. Дощ, який був стіною між нею і оточенням. Дощ скрізь який так чудово дивитися на місто. Місто блищить, місто шумить і шелестить, таке чудове, прекрасне місто. Її рідне місто.