Проулявся по одній з найкрасивіших вулиць світу Pacific Boulevard в Ванкувері. Все було б як в раю, якби не корумповані перемазані кремами радянські тьотки і їх сиві компаньони з рилами успішних радянських чиновників через кожні сто кроків.

Вчора по українському телевізору ще один вгодований упирь комуніст сидить поруч з патріархом 14-мільйонної української церкви і тиче своїм жирним пальцем старому чоловіку в груди… Публіка в студії сидить і все наче так і треба.

Як в приказці про мед і ложку лайна. Всеж симпатичних людей набагато більше.

Стара церква ім. Св. Освальда (засн. в 1860 р) в м. Сюррей, Брит. Колумбія, Канада закликає своїх прихожан: “Лайкайте нас на Фейсбуці”. Як просили так і зробив :)

Красива традиція. Свято Пасхи сьогодні в Новому Вестмінстері, Британська Колумбія.

Десять років тому я “засвітився” в Університеті Монреалю, як палкий поборник консерватизму і церкви :-) А було так. Супер професор (він дійсно full professor до того ж дуже талановитий і популярний) пан Бішо затіяв на четвертому avancé рівні французької мови гру. Професор грав самого себе – колишнього іммігранта з Єгипту, який все свідоме життя працював над собою, щоби стати цивілізованим “агностиком” або laïc французькою, і йому це вдалося. Він переконаний, що релігійність, церква це зайве, він вірить в світ науки і самовдосконалення.

Laïc - ще одне слово в французькій яке пишеться з українською літерою “ї”. На противагу атеісту, агностики не заперечують, що Бог є, але і не вірують, що він є.

Він запросив зголоситися бажаючим з групи, хто б хотів захищати іншу точку зору – захищати релігійність і належність до церкви. Зголосилося два чоловіка – одна дівчина, здається мексиканка і я. Спочатку виступила дівчина, яка правильним голосом щось говорила про важливість релігії для католицького суспільства і тп. Чесно, не дуже запамятав, позаяк поки вона говорила я готувався до свого виступу. Я закатав комір піджака і вставив наперед згорнуту стрічкою білу серветку таким чином, що вийшло як комірець у католика священика :) Коли я почав виступати аплодував і сміявся увесь клас, в т.ч професор Бішо. Я впіймав кураж.

Я говорив не загально, а від свого імені. Говорив, що вважаю себе прогресивною сучасною людиною, але мені потрібні des freins, потрібні гальма консерватизму. Я гворив, що релігійність, так, це консерватизм, але “трохи консерватизму це добре”. Говорив, що люди вже придумали ядерну зброю “без гальм”, що люди втрачають інтерес до родинного життя, щось ще натхненно говорив… Результат був такий, що, як мені здалося, професор мене зарахував до безнадійних ортодоксалів :), мені здалося, що супер витриманий і досвідчений професор навіть на мене образився.

Справа в тому, що перші роки в Канаді мене дуже вразила канадська українська церква. Наскільки мене вразило колись в Україні простота і доступність священників Автокефельної церкви, наскільки мене вразило все це плюс інтелектуальний, гуманістичний рівень священиків греко-католицьких і православних храмів в Монреалі – місті де я жив перші роки. Мав честь тоді знати трьох священиків: отця Володимира Кушніра з православного храму св. Софії, отця Ігоря Куташа, науковця, викладача McGill і настоятеля іншого православного храму в Монреалі, греко-католика отця Ігоря Корецького настоятеля храму св. Успіння з яким ми співали в хорі. Доступність, демократичність, освіченість, толерантність цих служителів церкви мене дуже вразили і, природньо, спричнинили сплеск зацікавленості до церкви, християнства. На відміну від професора Бішо українські священики ніколи не розчаровувалися.

А сьогодні, через десять років після того я відчуваю певну кризу. Відразу декілька причин розчарування в церковних інститутах. Насамперед це нескінчені скандали довкола лідерів Російської православної церкви до якої я хоч і не належу, але в храми якої ходила наприклад моя мати. Сама можливість скандалу такої амплітуди і протяжності примушує задуматися про інститут церкви як такий, про місію православ’я, східного обряду.

Шок від всіх цих годинників, квартир, пяних попів з кулаками, безглуздих речників, монахів з бітами, захоплення храмів, вирубання парків під нові і нові церкви, від сексуально стурбованих попів такий, що мені не хочеться мати більше ніякої асоціації з інститутом церкви і її обрядами. Не хочеться посту на Великодні, не хочеться пасок, запаху воску, пісень…

Здається, професор, Ви були праві.

Борис Вжезневський і помаранчові штори. Фото з СВС.са

Очевидно справу веде “вашингтонський обком”, позаяк дрібязковий поодинокий випадок помаранчизму широко висвітоюють на популярному публічному телебаченні Канади СВС.

Жарти жартами, але цей випадок доводить важливу істину: демократія це процес, а не стан речей, ніхто не застрахований від збоїв системи, але якщо розслабитися, то за рівнем політичної свободи можна стати черговою Сірією або Роcією. Пан Борис Вжезневський завжди активний в політиці, відомий широко за межами українскої громади, як принциповий, беззастережливий парламентар.

Я вчора подивився інтервю на ТВі з лідером київських свободівців – паном Іллієнком. Інтервю було жахливим! Пан Іллієнко, сказавши напочатку, що прес-секретар Сиротюк, дав російському виданню приватні оцінки (прес-секретар, приватні??), наговорив від себе стільки дурниць… та навіть не те, що він говорив а ЯК і про ЩО.

Я розумію, чому тема має такий розголос. ВО Свобода шалено популярна, і ведучий інтервю на ТВі, Мустафа Наєм, часом просто “за волоси” намагався витягнути грубого і примітивного свободівця: “Послухайте, ви ж дуже популярні,.. ну як ви можете так розмовляти”. Якщо Свобода настільки примітивно націоналістична і має такий рейтинг – про це потрібно кричати, це небезпечно для України. Опонентом пана Іллієнка був медіа функціонер пан Арфуш, людина нахабна, цинічна, але цивілізована. Співця пост-радянської демократії пана Арфуша можна було ловити за ніс в кожному другому реченні, але свободівця несло на такий примітив, вульгарність, що.. це треба бачити.

Ось гарна стаття на Текстах по темі від мого товариша з Гатіно Жені Лакінського, який розповідає, як воно було в Квебеку з примітивним франкомовним націоналізмом, і чому імігранти вивчили своїх дітей англійської мови.

Канада перша країна Великої Сімки, яка визнала незалежність України. Українська громада в Канаді (налічує більше 1.2 млн чол) купила українській державі будинок посольство в центрі Оттави. Канадський уряд вкладає великі гроші в освіту, яка відповідає всім міжнародним стандартам. Канада витрачає мільйони доларів щороку на різні програми розвитку співробітництва з Україною і просто допомогу.

І ось, що в сухому залишку. Три українські міністри народилися, вивчилися в Росії, нуль з Канади. Це при тому, що в означеній Росії практично неможливо підтримувати українську ідентичність, їх режим займається репресіями відносно активних українців, українських організацій і навіть (єдиної на 4 млн етнічних українців) української бібліотеки в Росії – ніщо не заважає росіянину в Україні стати міністром. Отже, мінімум три міністра (премєр, оборони і внутрішніх справ) з російською освітою в українському уряді. Нуль з канадською.

Міністерство Закордонних Справ України ставить під сумнів кваліфікацію канадських лікарів, а видний депутат партії влади пояснює витоки таких сумнівів – канадські лікарі, що обстежували Тимошенко в рамках міжурядової угоди були здатні розмовляти українською мовою (!!!) Ось почитайте. Наскільки це дико виглядає з Канади, панове, навіть важко передати словами. В Україні, де міністр освіти дозволяє собі расистські висловлювання, можливо цього не розуміють, але канадське суспільство такі висловлювання посто шокують. В Канаді дуже багато лікарів, які можуть розмовляти різними мовами світу, це ніколи не приховується, навпаки, це велика фахова перевага і в разі закордонного відрядження канадські установи, урядові чи неурядові, будуть завжди намагатися скористатися перевагою в тч мовного арсеналу спеціалістів. Конгрес Українців Канади власне про це відкрито написав у своїй відповіді українському міністерству. Кожен, хто має високу ступінь Medical Doctor (MD) в Канаді відповідає одним і тим самим високим стандартам професіонала, незалежно від етнічної приналежності, тим більше від здібності розмовляти українською мовою.

Російській старовір з Лат. Америки Данила Зайцев розповідає на Ехо Мск, як режим Путіна припадає перед росіянами старих хвиль іміграції, умовляючи їх переселитися в Росію, дають їм кредити, фінансову допомогу, влаштовують семінари, оформлюють громадянство. Який контраст з режимом Януковича. Український режим панічно боїться контактів з старою українською діаспорою.

PS. Після того як прослухав сюжет… виявляється така драма повязана з совковою тотальною корупцією,… Данила повернувся в Аргентину і пише книгу. Отак.

Щоби вам поставили памятник в Україні, потрібно, щоб призвище було тихим і мирним. До такого висновку я остаточно дійшов прочитавши, що в Донбассі, наприклад, шанують місцевого українського націоналіста Олексу Тихого, а його товариша, правозахисника шестидисятника Василя Стуса земляки цураються. Далі те саме з Степаном Бандерою, яким росіяни хіба що дітей не лякають, хоча той, цілком можливо, ніколи в житті росіян і не бачив, а активно боровся проти влади поляків і німців. Те саме з богобоязним православним Іваном Мазепою, колишнім редактором московського журналу Симоном Петлюрою – їх “провина” перед рускім міром хіба що в гучних призвищах. Саме з них (з їх імен) майстри імперської, радянської і пост-радянської пропаганди зробили жупелів українофобії, хоча більшість реальних діячів українського визвольного руху від Петра Сагайдачного до Донцова, Грушевського і Корчинського викликають симпатії русофілів.