Проста математика: від моєї роботи до мого дому 32 км, в обидві кінці це 64 км щодня. За 5 робочих днів на тижд = 320 км. За рік таким чином я проїзджаю 16698 км. Авто їсть в міському циклі 12-14 літрів/ 100 км. Виходить близько 2170 л за рік.

Так, пересівши з авто в електричку мені доводиться купувати коштовний проїздний (176 дол. за 28 днів), який фактично дорівнює вартості бензину в розрахунок на рік. Але мій основний мотиватор, що я НЕ роблю свій внесок в подорожчання бензину. До сучасних режимів Саудівської Аравії, Росії або Венесуели, які головним чином і заробляють шалені гроші на непомірно високій ціні на нафту у мене немає ніякої симпатії. Хоча фізично нафта в Канаді переважно своя, але ринок нафти міжнародний і кожен раз купуючи цю рідину ми робимо багатішими тих, хто найменше заслуговує на нашу підтримку.

Електрика, якою живиться моя електричка генерується гідроелектростанціями. Про великі електростанції на нафтових продуктах я взагалі ніколи не чув.

Також намагаюся їздити на велосипеді або ходити пішки по місту. Авто залишається для поїздок в магазин і подорожів. Хоча і тут можна ще знайти як зекономити витрати пального. Наприклад я встановив в авто GPS навігатор який вже себе окупив за рахунок скорочення/оптимізації маршруту.

PS. Не Купуй, А Інвестуй

Під час останнього епізоду Четвертої Хвилі (№25) мій скайпкаст гість з Торонто Андрій Головатий – людина по натурі дуже інтелліґентна, освічена і виважена, раптом “луснув” (cracked як кажуть журналісти в Америці). Запитання було складне і амбіційне: “тиждень тому в Україні відбулися місцеві вибори,.. я знаю ти слідкуєш,.. який присмак вони залишили?” І тут у Андрія, як мені здалося, “зірвало шайбу”: “Конституції немає!”, “держава розпадається!”… Я також не впорався з моментом, емоційно провалився на декілька хвилин після чого рятував настрій в студії Опальним Принцом. А після цього вже мій агресивний оптимізм пійшов у наступ і я вже кричав Андрію у віддачу, що “насправді країна живе, рухається!”. Куди вона рухається я не спромігся пояснити і навряд чи б зиіг… Це була вже не дискусія, а натурально естетичний протест проти емоційного провалу, який ми собі дозволили в студії.

Медійники (особливо медійники!), тобто ті, хто веде радіо/телепрограми, навіть ті, хто пише блоги на суспільні теми, не мають собі дозволяти to get cracked up. Це не просто руйнує програму, а й вкрай неконструктивно. Це заважає робити перспективні висновки, розвиватися. А позаяк програму можуть почути, то це заважає і слухачам.

PS. Гвинтокрил на малюнку символізує режим від якого легко to crack up…

Подкастінг – це Web 2 технологія, це соціальні медіа, а ніяк не додаток до радіо, панове. Вважати його ще одним радіо було б великою помилкою. А якщо це соц медіа, то ні один соц медіа проект не виживає без зворотнього звязку – без коментування. Кидати слово у повітря VS утворювати віртуальні громади – ось в чому гострота питання. Традиційне mass радіо робить саме так: стріляє гарматою по горобцях, але воно масове і тому може собі дозволити такий підхід. Подкастінг, як Веб 2 проект (якщо це не додаток до корпоративного бренду) це адресне звернення і сила його якраз в утворенні віртуальних спільнот які можуть потім перероджуватися у якісь системні речі. Без зворотнього звязку ніякі спільноти не утворюються і соціальний проект втрачає сенс як такий.

Та й сам по собі короткий влучний комент rules. Я помітив, що дуже часто, зокрема тут в Канаді, статті починають читати з коментарів. Це тому, що професійний автор зазвичай має свою agenda, т.зв. “порядок денний” і поміж того, що стаття “продає” часом непросто викопати зерно, а коментарі короткі і б’ють по hot spots, що є у статті.

Колись в 2008-му я написав статтю яка мала досить великий резонанс (53 коментарі!) де пунктом один я написав: “Не Йди з Української Сторінки Без Дії“. Якщо це і почули, то не зрозуміли. Якщо цей сайт накриється одного дня це буде головним чином тому, що не було достатньої зворотньої дії, mutual підтримки. В Інформаційному суспільстві (це де ми насправді живемо зараз) будь що, що не нає системної моральної підтимки не виживає, тим більше Веб 2 проект.

Написано в блозі на www.podcaster.org.ua

Древлянські ліси, стрункі вирослі на ягодах дивовижні люди, що моляться Природі, ходять лісами, полюють і кохаються, співають пісні і стрибають через вогнища. І тут жорстокі вікінги на великих кораблях, армія, рекрути, торгівля камінцями за які вбивають… Це я про фільм “Аватар” і про той ментальний місточок, який мені проклався по перегляду його 3D копії в кінотеатрі.

Коли я дивився на ліс планети Пандори вкритий вночі чарівним квітом папороті, я думав про пагансько-народне свято Івана Купала і про те, що нарешті хтось (американський канадець Джеймс Камерон!) зняв фільм, який торкнув мій сентиментальний український нерв. Більшість українців, неважливо, чи вони торгують в кіосках, чи керують акціонерними товариствами, досі шукають своє ідеальне суспільство в якому є і соціальна рівність, і контакт з природою. Як виявилося не лише українці залюбки занурюються (принаймні в кіно) в таку ідеалістичну картинку. Фільм “Аватар” б’є всі рекорди відвідуваності – і це добре. Вже майже місяць від дня офіційного релізу, а в кінотеатрі й досі величезні черги і незвичні вивіски листочки розмножені на ксероксі: AVATAR / No Tickets For Today / Sorry.

Я бачив декілька чоловік, що, як мені здалося, нервували дивлячись кіно. Ризикну припустити, що це або військові або новоспечені MBA. Камерон відверто познущався над ними, особливо над останніми. Єдиний жалюгідний персонаж на великому екрані цього дня був маленький представник великого бізнесу, що заради росту акцій сміливо натискав всі червоні кнопки довкола. Навіть серед військових знайшлися гарячі серця. Чи це не актуальний закид сьогодні, коли ось такі трудоголіки фінансисти зі зморщеними носиками пустили світову економіку трохи не в піке? Так, Аватар це актуальне кіно.

Світ в якому робляться ось такі великобюджетники небезнадійний. Джеймс Камерон схоже цього разу зробив більше ніж piece of art, більше ніж блокбастер напродаж. В фільми є один момент де не піку сентиментальних емоцій один з героїв ріже одну дивну фразу: “Ви що обкурилися? Що за казки ви верзете?” В залі я раптом почув нервовий сміх – такого різкого виводу в дійсність не дозволяють собі досвдчені режисери в блокбастерах. Але режисер, схоже, серйозно ставиться до свого твору і ще більше години після цього моменту продовжує малювати впевненим пензлем утопічно правильний світ.

На мою думку сучасному українському суспільству потрібні приклади реального повернення до рідної мови. Телепрограми, веб сайти про родини які перейшли на українську мову. Пояснювати навіщо? Багато українців НЕ розмовляє українською бо існують комплекси, які називаються “так звикли”, “довкола всі розмовляють”, інші.

Моя одна з тих, хто перейшла на українську і зараз маємо більше 60% спілкування українською у родині і навіть більший відсоток у спілкуванні з друзями. Я впевнений, що є сотні таких родин в Україні, які перейшли на рідну, етнічну мову, перейшли частково або цілком. Потрібно це показати.

Я готовий прийняти участь у такому проекті. Можу створити веб сторінку. Потім можна буде закликати ТБ зробити програму про цей віртуальний клуб.

Як вам така ідея? Якщо ви знаєте ще такі зацікавлені у проекті родини, передайте контактну ел. адресу на stanislavATukietalks.com

Недавно подумалось: Главная или самая очевидная разница между европейским и советским мироустройством в отношении к комфорту. У европейца страна, мир начинается с правильно повешеной картинки на кухне, а потом уют на улице,комфорт в городе: работа только для того, чтобы это все обеспечить. У советского человека мир начинался там, где у европейца заканчивался: т.е. квартира, кухня это было такое место куда отходили после трудового дня. Быт был официально (почитайте газеты, а еще лучше учебники того времени) объявлен обузой. Вот и получился, и был все время советский мир некомфортым. Да, доступным, да иногда прогрессивным. Но никогда он не был комфортным. Поэтому и умер этот мир. Точнее умирает он. Потому-что главное, что человеку нужно для счастья, оказывается – комфорт.

Вперше, прокрутив його і поставив діагноз: “Занадто мистецьке кіно, щось для естетів”. Але сьогодні до нас прийшли друзі художники і просто приємні люди, принесли прожектор і я подивися фільм Мамай на великому екрані. Ех, що значить мати розумних друзів з прожектором :) Після фільму дискусія на 30 хвилин і одноголосний висновок: “Браво Санін! Чудовий фільм.” (Олесь Санін це режисер картини). Новий особистий вирок: “Справжнє українське кіно”. Те саме меланхолійно-мелодійне, етнічне кіно, що має у витоках Довженка, Параджанова і Миколайчука. Але то були лише витоки… “Мамай” (2003) – ориґінально двомвоний фільм, татарсько-український. Є те, за що я більше всього люблю кіно – ефект присутності. Як побував у Криму років 500 назад. Мало гри, кіно зовсім не ігрове. Американці сказади б, що “вбивчі діалоги”… ні, американців я пригадав тут даремно, їх стиль не має ніякого відношення до “Мамая” – це не добре і не пагано, це є так. Я не є якимось любителем саме українського кіно, але те, що таке кіно є і час від часу так торкає – це прекрасно.

Дууже важливо, з!явилося відчуття, що татари нам браття, що все у Криму буде гаразд і у всьому світі, і хритиянському, і мусульманському, все буде гаразд. Сядьте спокійно і подивіться Мамай….

Лінки

http://www.ktm.ukma.kiev.ua/show_content.php?id=135

Прочитайте сюжет до перегляду фільму.

Кажуть, хтось з відомих політикив провінції Квебек (Канада) сказав приблизно наступне: “Ми не можемо пишатися тим, ЯК ми розмовляємо французською, але ми пишаємося тим, що ми РОЗМОВЛЯЄМО французською” (Підкажіть хто?) Я думаю, сьогодні багатьом в Україні, як і імігрантам по всьому світі, доречі, слід сказати те саме про розмову українською. Ми можемо пишатися тим, що маємо свою мову, до того ж, дуже мелодійну і неагресивну за мелодикою мову (…чи не тому Помаранчова революція мирна?) Це важливо, про це не мріють ірландці, наприклад. І вже другорядна річ – правильність нашої мови.

Це я з декількох причин написав. По-перше -прочитав у ЖЖ ua_mova про жорстку боротьбу з суржиком. По-друге, відновлюється Мовна комісія, яка, я боюся, законсервує і зробить немелодійною українську мову.