По дорозі з роботи я завернув сюди – до невеликої за ванкуверськими масштабами польської церкви св. Казимира. До церкви туляться десяток будиночків: ось недільна школа, садочок для польських дітей, ось тут певно також живе якийсь поляк – на охайному будиночку висить польский прапор з чорною стрічкою. Довкола, на південь і схід на декілька кілометрів простягаються в’єтнамські і філіпінські квартали. Років пятьдесят тому тут селилися поруч поляки з українцями. Українці ходили неподалік до своєї православної церкви Святої Троїці або греко-католицького собору Святої Марії. Потім вони адаптувалися, діти виросли, роз’їхалися, а старі продали своє господарство і переїхали в зручні квартири з ліфтами і заїздами для старечих візочків.
Я зупинився з фотоапаратом, підійшов, перехрестився. Хотів купити квіти чи свічки, але район настільки тихий, що і запитати немає в кого. До того ж це був вівторок 5-та година пообіді. Потім помітив, що до церкви час від часу під’їзджають інші авто, зупиняються, але з авто не виходять. Стоять навпроти, дивляться на палаючі свічки по американські сприймаючи дійсність через скло авто і їдуть собі далі. По дорозі до авто біля маленького філіпінського магазинчку-кіоску до мене вийшов господар, тихим голосом запитав чи я не поляк. Певно хотів висловити співчуття.
Я сів в авто і поїхав собі по переповненій запаркованими автомобілями вузенькій вулиці King Edward. Дорогу тепер сюди я знаю, приємне місце, сподіваюся одного разу на цю вулицю повернутися.
