Вступ **

Моя давня мрія – написати книжку, роман. Написане нижче – чергова проба пера. Писати – це серйозна робота. Колись, дасть Бог…

Ідея написати футуристичну урбаністичну розповідь про Україну виглядає мені привабливою. Зараз живу в суспільстві, яке, за деякими оцінками, на років 20-40 випереджає за соціальним розвитком українське. Якщо екстраполювати далі, вперед, відштовхуючись від Києва зразка 2000-го, який я памятаю, корелюючи з його сучасними тенденціями і з сучасними досягненнями міст Монреалю та Ванкуверу помножуючи все це на квадратичний поступ глобалізації, то без особливих втрат здорового глузду можна пофантазувати і про 2070-ті.

Так, це захоплюючий підхід! Описувати сьогоднішні Ванкувер, Монреаль, Канаду загалом важче. Купа реальних проблем, які важко вхопити за хвіст, бо завтра все вже зовсім інакше. Та сама тенденція, як в Україні, як і у всьому вже глобальному світі. Писати про майбутнє з майбутнього – ось це класно.

****

Вийшовши з ліфта Роман поклав руку на холодні перила клітки коридору і вдихнув вічноприсутній запах залізобетону. Він готувався до того, що чекати біля квартири Марії доведеться може і не одну годину. Ось тут на 17-му поверсі стандартної блочної 47-ми поверховки. На годиннику була 15-та година по Брюсселю. З тих пір, як ввели єдиний загальноєвропейський часовий пояс в Києві офіси закінчували роботу вже затемно. Чекати в кавярні було не більш цікаво ніж ось тут, зверху, звідки через вікно було видно Середнє місто. Роман не любив кави, але любив вигляд свого міста зверху.

Погляд з 17-го поверху мав ту перевагу, що вікна не заволочувалися хмарами зверху і не затуманювалися темним смогом знизу. Якраз десь посередині між долинним рівнем дешевих ресторанів і висотним рівнем дорогих офісів і розташовувалися квартири середньостатистичних киян сьогодні – в другій половині 21-го сторічча. Місто Київ інкорпорували в Gitmonataion East ще в 20-х роках і забудували так швидко, що між масивом нових висоток утворилися цілі коридори з старих, визнаних історичними будинків. Ось цей підсвічений вечірніми вогнями комплекс, на який Роман зараз дивився через пакетне вікно зверху колись був відомою дитячою лікарнею Охмадит. Зараз це територія якоїсь латиноамериканської держави – локальні уряди люблять купувати ось такі урбаністичні острівці своїх територій десь за океаном. Добре, що латиноамериканці зберегли історичний яскраво блакитний колір цього старого комплексу. Лікарня переїхала десь за Київ на схили Дніпра біля Канева. Після того, як карети швидкої допомоги стали гвинтокрилими немає особливого сенсу будувати лікарні безпосередньо в місті.

Місто Київ тепер має безліч вимірів, які вчать класифікувати в школі, але в яких плутаються навіть журналісти найпрестижніших сіті-кастів. І справді, що це: 15-ти мільйонний діловий і культурний меґаполіс в Gitmonataion East, столиця національної держави Україна, адміністративний центр Європейського Союзу, центр майже мільйонних американської, єврейської і скандинавських громад експатріотів, мекка християнства східного обряду, принада для велотуристів з усього світу з його відомими на весь світ надземними сіті-треками?.. Після того, як кордони формалізувалися, перестали бути територіальними, а квиток на міжконтенинтальний літак став простою доплатою до місячного проїздного Київ викристалізувався у блискучий меґаполіс в континентальній Європі. Багато істориків і соціологів вважає, що позбувшись жорстких кордонів і міжусобних обмежень минулого Київ, як і деякі інші історичні етно-культурні центри Європи не хаотично розрісся громадами експатріотів, а скоріше повернувся до свого природнього еко-соціального балансу.

- Ви на когось чекаєте? – запитала Романа жіночка з рюкзаком за плечима і велосипедною навігаційною насадкою в руках, що вийшла з ліфта.

- Так, чекаю на Марію з 1712-ї – відповів Роман

- То Ви б пійшли у кавярню “Друга Чашка”, там цікавіше – порадила жіночка вимірюючи поглядом незнайомця – знаєте, я б порадила новий сорт кави, вони зараз випаровують…

- Я не п’ю кави – трохи роздратовано перебив Роман. “Вона ж бачить, що я не психопат якийсь, причепилася от… В жовтій цивільній зоні можу стояти де захочу”. Жіночка розвернулася і відчинила двері однієї з квартир. Через пару хвилин вона буде знати про Романа не лише його ім’я, адресу і рік народження, а й адреси його соціальних сторінок, які він сам додав до свого публічного профайлу. Кожна людина на Землі зараз носить магнітну браслетку з публічним профайлом без якої зараз не зайдеш практично нікуди – ні в приміщення, ні в транспорт, не заведеш двигун авто і не розрахуєшся кредиткою. Звісно, як мешканець квартири вона може перестрахуватися і викликати охорону до нечемного візитера, але охорона скоріш за все навіть не відірве свій зад – у Романа все нормально з профайлом.

Роман закінчив коледж Інформатики в Британській Колумбії отримавши диплом бакалавра по фаху Відносини Компютера і Людини (Human Computer Interactions). Це дуже популярна стара інформаційна дисципліна, яка зародилася десь на зорі компютерної ери, але Роман до диплому мав ще й публікації, рівень Адмін-інтенданта у впливовій локальній соціальній Веб мережі і досвід роботи волонтером в міжнародному еко-космічному проекті. В його чистому профайлі не було навіть тікетів за неправильну парковку – такими не цікавиться муніціпальна охорона.

Схожі публікації:

• Темно жовтий настрій
• Меґаполіс 2072 (епізод 2)
• Я – українець
• Помилка