В кожному парадному нашого дев’ятиповерхового будинку на Борщагівці жило від двадцяти до п’ятисядесяти дітей однолітків. Один будинок, вісім парадних, біля трьохсот однолітків в одному будинку! У нашому Першому під’їзді жило напевне найбільше - 51. П’ять десятків дітей роїлося у одному залізобетонному коридорі типової радянської девятиетажки. Коли ми переїхали туди з красивої але маленької квартири у центрі міста мені не було і двох років. Ці особливі роки дитинства я називаю своїм першим життям. Потім була міграція у другий район, студентське життя, другий суспільний зріз Києва, а звідти у третє життя за кордоном… Але вже ніколи не повториться та особлива естетика мого урбаністичного радянського дитинства.

Переповнений дітьми, від прямолінійно аскетичної конструкції до свого контенту наш будинок був типовим радянським проектом. Лише в моєму класі вчилося сім чоловік з одного мого під’їзду. Були однокласники і у сусідніх під’їздах, але для прив’язаної до “свого пісочнику” дитини інше парадне це був як інший світ. Ми товаришували під’їздами і бачилися з іншими лише в школі.

Вона була не така як всі і не з нашого парадного, а з сусіднього Другого. Її звали Оля. Висока чорнява струнка дівчина з пухнастими губами і очима чужака у нашому світі… Де ти Оля зараз? Скоріш за все в США, де до десятого класу опинилися майже всі діти з нашого класу у кого у товстому класному журналі в графі національність стояло “єврей”. Ми штовхалися біля сірого у твердій обкладинці важкого журналу і кричали: “А ось подивись, Максим також єврей! А Костя - русскій! Ха-ха-ха.” Пустощі радянських дітей.

Здається це було в сьомому класі. У нас був дуже колоритний вчитель історії Олександр Васильович Котович. Завжди формально одягнутий, з рідіючим волоссям зачесаним назад, тонкими губами і очима впевненої у собі людини він був дуже простий з учнями, аж до грубощів простий. “Борщаговка! Ви всє будєтє работать на стройкє!” - кричав він російською на увесь клас, коли ми поводилися неуважно. Він хотів уваги, він знав стільки багато, настільки більше від нас, що наші пустощі здавалися нічим витрачанням часу і “протиранням штанів”. Він так поспішав поділитися цим знанням з нами, що його обличча наливалося червоним кольором, коли хтось йому заважав. “Іді сюда гєрой… Вон із класа!” Олександра Васильовича і боялися, і поважали, настільки він виглядав впевнений у собі і у своїй абсолютній правоті.

Того року КПРС постановила боротися з алкоголізмом. В Криму і в Карпатах почали вирубати сторічні виноградники. Черги біля горілчаних магазинів додалися до черг за ковбасою. Це дратувало Олександра Васильовича навіть більше ніж інших. Ми якраз проходили Нову Історію СРСР і всі ці контроверсійні постанови уряду щось мішали у його розумній голові. Він ставав злосним і роздратованим все частіше. Ми якраз закінчували цей білий підручник нової історії і теми ставали все актуальнішими.

Того дня тема торкнулася сучасної радянської армії. Тієї армії в якій вже сформувалася напівкримінальна “дідівщина” і починало формуватися цинічне “зємлячєство”. Але ми такого ще не знали. Ми взагалі-то цим всім не цікавилися, хоча від радянських учнів вимагалося щотижня бути присутнім на всмерть нудних і заформалізованих політзанятіях.

“Хто з вас знає, яка частина бюджету СРСР іде на армію?..” - запитав Олександр Васильнович і подивився на клас жорстоко прохолодним поглядом. “Нуу.. Дєті крестьян, то хто знає?” ходив між партами радянський вчитель. Всі боялися. Тоді він навмання обрав жертву проти парти якої він зупинився:
- Ольга Пєтраковская, отвєчай.

Ольга почервоніла, піднялася механічно від хвилювання розправляючи руками свою охайну доглянуту шкільну чорно-білу уніформу.
- 20%… - сказала вона невпевнено
- Садісь. І нікому такого нє говорі. Лучшє молчать. І готовіться работать на стройкє. Но в строй отряд тєбя всєравно нє возьмут, поетому ти будєшь работать на стройкє здєсь, на Борщаговкє! - почало заносити вчителя.
- Та какая разніца склько ідєт на армію, всє равно ето деньгі коториє государство зарабативаєт от продажі водкі… - несподівано сказала дівчинка. Сказала тихо але так, що всі почули.

У класі запанувала така тиша, як після розриву фантастичної вакуумної бомби. Сказати таке і кому, Котовичу?!! Вчитель стояв напроти Олі і дивився їй просто у очі. Він не розумів що відбувається. Інтриги вчителів за кращі години роботи, учорашня штовханина у черзі в гастрономі, в трамваї, всі ці авантюристічни постанови партії, всі ці проблеми і дискомфорт зараз змішалося в голові Олександра Васильовича у одну спіраль, торнадо яке нависло над головою цієї переляканої дівчинки.

- Та кто тєбє такоє сказал?!!
- Мама… І папа говоріл…
- Так твоя мама нічєго нє понімаєт вообщє!..
- Моя мама… Понімаєт больше Вас! - механічно захистилася дівчинка, вся червона від сорому і страху, намагаючись якщо не захиститися самій то захистити честь своїх батьків.
- Кто у тєбя родітєлі?!! Что за чєпуха!..

Пройшли роки. Сьогодні я розумію ким скоріш за все були батькі Олі. Інтелегентні, тихі, які завжди ходили парою. Якщо вони не боялися говорити про такі речі своїй єдиній доньці, не заклинали її такого нікому більше не говорити, вони були ніким, як радянськими дисидентами. Ось так в нашому затиснутому в залізобетон спальних районів і автобуси страшенно закомплексованму радянському суспільстві водилися “отщєпєнци” дисиденти. Як, чому, звідки?.. Були вони У так званому “кухонному” протесті, чи то у відкритому конфлікті з владою?.. Хто про це знає. Родина Олі як тихо поселилася так і тихо виїхала за пару років. І це було не в нашому парадному, а у чужому Другому.

(No Ratings Yet)

 Loading ...