42042 чоловік втратила Канада у Другій Світовій війні. Хоча уряд Канади намагається прославити цей подвиг, у D-Day всі одягають червоні квіточки маку “паппіс”, ця війна потрохи стирається з пам’яті канадійських підлітків. Правда не всіх, книжки про війну Канади проти Гітлера можна знайти в будь якій бібліотеці на видному місці.
Оскільки у війні приймала активну участь Англія, тодішній прем’єр міністр Канади мав “англійське” призвище Маккензі Кінг і ще з багатьох інших звичних для Канади причин і приводів між англомовними і франкомовними громадами країни точилися гарячи дискусії наскільки серйозно має ставитися Канада до цієї війни за океаном. Прем’єр Квебеку Генрі Бурасса закликав не пускати біженців євреїв до Канади… (Поправка. я не знайшов підтвердження, що пан Бурасса робив це у 40-х роках, лише про 30-ті).
Як би там не було, в Канаді дуже толерантне суспільство: ніколи син загинулого на Фолклендах канадійського льотчика не назвав “фашистом” того, хто свідомо не пійшов на цю війну, а у місті Монреалі дорогі й не дуже машини катяться по широченному проспекту імені того самого Henri Bourassa. В Канаді немає “фашистів”, немає “запроданців”, а є ще живі сотні канадійських ветеранів, які одягають свою форму напередодні D-Day і йдучи вулицею вітаються з українцями ветеранами дивізійниками, які одягають свою форму на свої свята…
Прикро, що в Україні немає такого мирного відношення до війни, до минулого. Прикро, що Росія намагається монополізувати цю війну і всі, хто бачить її іншими очима “фашисти”. Ні, це не свято для мене, ніяке не свято. Однозначно День Пам’яті, але не Перемоги. Чи дійсно фашизм переможений? Чи ті, хто викидає руку вперед однозначно фашисти, а не футбольні фанати чи військові мексиканської армії? Чи ті, хто йде по вулицям з ксенофобськими, тоталітарними слоганами не фашисти? Фашизм це не національність і не історія, це насамперед світогляд.
on 
on 
on 
