Пишу це не тому, щоб вихвалятися. Просто хoчеться поділитися з українцями своєю українською радістю у цей день – 24 липня.
Прочитав на 5-му каналі У Києві відзначили день Національного прапору України і стало враз тепло і приємно на душі, так, коли щось пригадав… світле, з минулого…
Навечір 23-го липня 1990-го року мені зателефонував мій знайомий – Вітольд, член РУХу і сказав, що завтра у міськраді нац. деми будуть піднімати питання підняття жовто-синього прапору над міськрадою Києва. “Зустрічеємось о 10:00″. Коли ми прийшли, з маленькими жовто синіми прапорцями о 10:00 на Хрещатик там стояла одна середнього віку жіночка,.. одна. До засідання Київради залишалася одна година. Ми стали біля дверей з маленькими жовто-блакитними прапорцями. Пам'ятаю, всі, хто швидко проходив вздовж нас до Київради, депутати, працівники адміністрації, люди у справах, всі дивилися на нас такими очима нерозуміння, швидкими, цинічними поглядами радянських вічно роздратованих людей. Вони піднімалися на мармурові сходи і зникали за дубовими дверима влади… Було досить спекотно і ніяково. А ще було прикро, що нас так мало, так мало уваги до цього питання. Потім, десь опівдні, нарешті, підійшло десяток чоловік з великими жовто-блакитними прапорами і мегафоном. Підійшов якийсь депутат міськради і пояснив, що треба кричати і чого нацдеми будуть намагатися на сессії. Кричати тре було гучно, щоб почули у сесійний залі. Ми почали кричати, підсилені одним мегафоном.
До того моменту мені було дуже прикро, що так мало людей підтримали цю дуже важливу акцію. Але десь о 1-2й годині було вже чоловік 50 тих, хто кричав. Десь за годину я вкрай стомився і очманів від усього цього, пійшов погуляти. Коли повернувся, біля 16-ї години, сходи Київради було не впізнати. Звідкись з’явилися сотні дві людей, гарно організованих і активних. Потім від Софіївської Площі понесли величезний прапор. Я стояв десь біля ЦУМу і не міг вже фізично підступитися ближче. Я не вірив своїм очам, все відбувалося і з якою швидкістю! Те, що було після 17-18ї години вечора показували сотні разів по всі телестанції України і світу, опубліковано в підручниках історії України. Сотні тисяч людей – певно перша стотисячна демонстрація в Києві,.. стихійно перекритий рух Хрещатика,.. хлопчаки на тролейбусах, сотні жовто-блакитних прапорів…
Потім підняли величезний прапор над Київрадою. Сперше намагалися підняти разов з червоно-блакитним, але виглядало неестетично, (потім підняли окремо червоний і окремо, на щабельзліва від сходів, жовто-синій). Безліч емоцій, ейфорія, картинки, час який неможливо пережити двічі… Десь о 7-й годині, здається, люди розійшлися, я купив польові блакитні квіти, волошки (навіть продаж квітів організувалася!) і поклав їх до великого букету… Зараз там де лежали квіти меморіальна дошка присвячена тому дню, 24.07.1990).
Я знав вже того вечора – це на все життя. Такі моменти, такі години, роблять сенс життя, відразу і назавжди. Я вжЕ не дарма прожив своє життя, не жартую. Якщо повернути у історії все трохи назад… хто міг повірити, що жовто-блакитний прапор буде знову над Києвом? Хто знав, що це надовго? Назавжди.
У мене були ще схожі дні, коли на моїх очах творилася історія і я був там. Але найяскравіший всеж той день – 25.07.1990.
ПС. Тепер лишається молити Бога про ще одне маленьке диво – прапор ЄС на правому щабелі Київради. Побачити б і… Може це не ТАК важливо, може це важливо лише для мене, але всеж.
