До проблем двомовного суспільства…
У мене є знайомий, колега, канадієць з іменем Жан-Клод, родом з Монреалю. На його лаптопі синій прапор Квебеку, він молодий, енергійний і сучасний: грає в рок групі, дотримується дієти… Сьогодні він мене шокував. Так в розмові він сказав несподівано: “Нічого не говори мені про Західний Монреаль, добре? Нічого там не цікавить.” Я здивувався: “Як так? Цеж пів міста! Ти ж монреалець! Там же стільки чудових місць!” Я сам прожив більше року якраз на заході від вулиці Сан-Лоран, а рік на схід. Обидві частина міста милі і прекрасні. Знав, що західна частина майже офіційно вважається англомовною, хоча і там вже живе високий відсоток франкофонів. Але ніколи не міг збагнути, що це настільки актуально… “Я був на заході міста лише декілька разів у житті, випадково. Це англо Монтреаль, мене він не цікавить.” продовжив корінний монтреалець. При цьому розмова була англійською мовою і мова не про обмежену людину, а про найсучаснішу, прогресивну… Я знаю про мовне протистояння у Монреалі, але щоб такі як Жан-Клод не перетинали вулицю Сан-Лоран!.. Я шокований.
Про це треба знати – двомовні міста, будь де в світі, навіть такі прогресивні і інтернаціональні, як Монтреаль, рано чи пізно народжують таких, хто не хоче перетинати вулицю на межі сусідньої громади.
Україна не має канадійської історії, Україна має зберегти українську, як єдину державну.
