Вчора запитав одну дівчину, українку, киянку, що працює у бібліотеці великого західномериканського університету якимось архіваріусом, що виконує рутинну роботу: “Я знаю. ти шукаєш роботу. Чи ти шукаєш собі роботу і в Україні також?” Вона, тиха і зазвичай дуже чемна, відповіла роздратовано і якось несподоівано різко, якось чисто по-київські: “Ні, в Україні не шукаю. Послухай, а хто нас там чекає???”

Вона і її чоловік ще в Україні будучи студентами отримали можливість поїхати вчитися за кордоном. “Слухай, я мала гарну роботу в Києві, мій чоловік також. Коли ми їхали, ми вже знали, нас ніхто не чекає назад, наши місця відразу зайняли”. Вона і він вже мають вищу освіту, він скоро буде мати ступінь PhD. Їх син пише і читає англійською, і все менше українською.

Українська влада справедливо вихваляється зростаючою кількістю українських студентів за кордоном. Полегшує
візовий режим для укр. студентів. Скільки нас за кордоном, не останніх українців з освітою місцевих університетів, з “західним досвідом”? Тисячі. Хто повертається? За моїм спостереженням – одиниці. Вірніше, за моїм особистим досвідом лише одна (!) дівчина студентка мала намір повернутися в Україну після навчання за кордоном. Я зустрів її на вечірці українських студентів в Concordia University. Всі пили пиво і вона гордо і голосно сказала: “Я скоро повертаюся в Київ! …У мене дуже крутий тато, він знайде мені роботу про яку я тут і мріяти не можу”. Я зустрічав тут певно ще сотню українських студентів, жоден більше не сказав такого.

О, вона права, ця студентка, про гарний старт українським студентам в Північній Америці певно не варто і мріяти. Можливо є виключення, але я про такі не знаю. Більшість, велика і непропорційна більшість українців народжених в Україні за кордоном ніколи не досягнуть олімпу. Не отримають запрошень на престижні вечірки, не будуть працювати в уряді… Тому, що природа соціуму всюди така: українці найлегше досягають олімпу в Україні, уроджені французи – у Франції. Хоча, потрібно замітити, якщо питання стоїть вижити, виховати дітей, безумовно Півн Америка наразі надає для цього гарні можливості, і я вдячний уряду країни де я зараз живу за це. Але мова не про виживання, мова про природні амбіції, про можливість реалізуватися.

Я не розумію Україну. В Україні українців з зах. дипломами назад відверто не чекають. Не чекали при владі олігархів і не чекають при новій владі. Здавалося, нова влада не може ображатися, на нашу пасивність, або відірваність. Саме українські студенти були моторами потужного помаранчового руху за кордоном, саме вони не пропускали жодної статті на Майдан.орг, підтримували всім чим могли, виходили на
демонстрації, збирали підписи, речі для Майдану. Робили багато і ще більше були готові робити. Але українців за кордоном ця влада ігнорує чи не першими. І ладно тих, хто “покинув Батьківщину” як незалежний імігрант, але чому нікого не цікавлять відправлені Україною (!) міжнародні студенти? І чому Україну не цікавить шалений успіх китайців за кордоном націлений на співпрацю з Батьківшиною. З іншого боку американці, європейці в Україні знаходять через таких самих американців і європейців цікаві пропозиції, переходять з місця не місце у інтернаціональному бізнесі. Лише не українці…

У мене була можливість поставити запитання кандидату у президенти Віктору Ющенко з зали: “Як ви, після перемоги, думаєте співробітничати з молодими українцями, з тими, що зараз навчаються, живуть за кордоном? Ми знаємо багато мов, вміємо ефективно працювати на інтернаціональному ринку…” Відповідь була, відверто кажучи, несподівано розчаровуючою… Пасивною і незацікавленою. Я був подумав, може я непраильно поставив питання, мене не зрозуміли. Але після зустрічи до мене підбігли люди з подякою… Чому українці за кордоном не цікаві Україні? Де тут бодай якась логіка?

Схожі публікації:

Не знайдено